Розділ 4(1)

Така ж страшна ніч, як ця, трапилася в моєму житті лише одного разу. Я тоді проводила канікули у селі у бабусі Раї. Мені було років дев'ять-десять, точніше вже не пригадаю, і це був останній раз, коли я гостювала у бабусі по матері.

Пізнього вечора важкі свинцеві хмари швидко оточили село і, здавалося, гроза теж насувається з усіх боків.

Бабуся швидко заштовхала мене в будинок і, з побоюванням визираючи на вулицю, де вже не можна було розібрати, де закінчується земля і починається небо, пробурмотіла:

– Не дай Господь нам горобиної ночі.

Я відразу ж почала з'ясовувати, що за ночі такі загадкові – горобині. Виявляється, що в тій місцевості так називають час, коли грозові гуркоти один за одним гримають до самого ранку, або навіть до полудня наступного дня.

– Чому горобині? – поцікавилася я.

– Чорти горобців лякають, – отримала відповідь на цілком законне запитання.

Не знаю, як там якісь пташки, а я тоді трохи заїкатися з переляку не почала.

Вітер завивав у гілках дерев, що гнулися до землі, дощ хльоскав у вікна, наче хтось кидав у них жмені дрібних камінців. Кожен гуркіт грому здавався ближче і сильнішим за попередній, змушуючи стіни будинку здригатися. Мені здавалося, що зараз дах не витримає і звалиться прямо на нас. Ще й так сталося, що після опівночі взагалі залишилася сама в будинку. Точніше, не одна, а з дворовим псом.

Зрозуміло, що заснути не було жодної можливості, тому нас і не розбудив крик із вулиці: "Степанівно, біжи на роботу, там постраждалі є! Фельдшерка веліла, щоб ти поспішила!"

Бабуся, яка працювала санітаркою в сільському фельдшерсько-акушерському пункті, якийсь час розгублено переводила погляд то на вікно, в яке барабанив дощ, то на мене і назад, не знаючи, що робити.

Залишити мене одну вдома вона боялася, але й брати з собою в таку негоду теж не наважувалася. Вихід знайшовся, коли одночасно з черговим ударом грому жалібно заскавулів Тарзан.

Через п'ять хвилин ми з очманілим від гуркоту собакою були вже в льоху. Дві гасові лампи освітлювали невелике квадратне приміщення, куди була опущена розкладачка, на якій я, стиснувшись у грудочку, куталася в ковдру. Поміж ударами грому мені вчувались дивні звуки: тихий скрегіт, якийсь шурхіт. Стало по-справжньому страшно. Я уявляла собі то щурів величезних розмірів, що гризуть крокви, то, що ще гірше, привида, про якого бабуся Рая любила згадувати у своїх казках.

Поруч із розкладачкою на старому пальті шумно дихав Тарзан. Я затуляла вуха руками, намагаючись не чути ні грому, ні шуму стихії, що розгулялася. Пес час від часу штовхав лобом мою руку, щоб я погладила його. Я тільки рада була відчути живе тепло в холодній ямі льоху, і гладила жорстку шерсть, гладила. Ще й бурмотіла щось підбадьорливе. Так, заспокоюючи один одного, ми протрималися до ранку.

Тієї ночі я так і не заплющила очей, зате зрозуміла, що навіть найтемніші та найстрашніші моменти легше пережити, коли поруч є хтось, хто може підтримати та заспокоїти. І що будь-яка ніч, навіть горобина, неодмінно закінчиться, а за нею настане світанок. Але спогади про цю подію, виявляється, залишилися зі мною на все життя,

І тепер ці напівзабуті спогади наринули, ніби прорвало невидиму греблю, за якою пам'ять зберігала пережите. Дитячі враження наклалися на нинішні відчуття, змушуючи тремтіти від забобонного страху серед стихії, що розбушувалася.

Як же я рада, що в таку штормову ніч я не одна в будинку!

Брейн зовсім не видавався зляканим, або просто намагався виглядати спокійним, щоб вселити в нас з Ліл впевненість і допомогти хоч трохи вгамувати страх. Лікар розповів кілька випадків зі своєї практики, потім спробував розвеселити майже анекдотичними історіями про витівки студентів, які хоч уже й закінчили звичайну школу, але подорослішають набагато пізніше.

Далі я обережно підштовхнула Брейна до початку розмови про нього. Як вийшло, що лікар, який мав таку вдалу медичну практику, рідного племінника, учнів, що досі поважають і не забувають свого вчителя, залишився віч-на-віч зі своїми проблемами?

Виявилося, що жодного секрету в цьому немає. Просто сам Брей вважав, що після того, як він волею долі опинився на шляху коня, що на шаленій швидкості вилетів із-за рогу, тепер він каліка і нікому більше не потрібен. Поступово впав у депресію, втратив апетит та бажання жити. Більшість його заощаджень було витрачено на дві досить складні операції, решта – на лікування та догляд.

Вперше почувши пропозицію Маранікоша повернутися до Бослейна і допомагати в його кабінеті, Брей розлютився. Він вирішив, що колишній учень кличе його з жалю, а бути тягарем для молодого, але вже успішного лікаря, у якого до того ж інша спеціалізація, Брей не бажав, тому просто випроводив гостя з дому. Можна було, звісно, все ж таки вирушити до столиці й спробувати знову викладати в медичній школі, але спочатку на його прохання відписали, що поки що вакансії немає, потім він уже й не намагався писати запити.

А у Фрагорську, поки Брейн хворів, його колишні пацієнти повтікали до інших лікарів. Депресія набирала обертів, і, хто знає, чим би все закінчилося, якби пташка щастя на своїх крилах не принесла у його оселю несподівану гостю, яка безапеляційно заявила, що він ще комусь потрібен. Потрібен їй, пораненому командиру та ще цілому селищу, в якому розпочинає свою роботу нова лікарня. І, видно, вона справді так думала, тому твердо мала намір забрати його з собою. Він ризикнув їй повірити.

Що ж до Ніка, то ми й самі мали сумнівне задоволення познайомитися з цим хлопцем. Він вже кілька років, як залишив свою домівку, бо батько не давав йому волі, і оселився поблизу дядька. Поки той оплачував навчання сина своєї загиблої сестри, та віддавав борги, то був потрібен, а коли йому самому знадобилася допомога, племінник, відразу випарувався.

Треба сказати, що троє колишніх учнів Бослейнської медичної школи все-таки продовжували час від часу відвідувати свого вчителя. Досить рідко, правда, але їм заважала зайнятість на роботі, та й шлях неблизький, тому Брейн опинився майже в повній ізоляції.