Розділ 4

У супроводі охоронця я пішла вітати непроханого гостя, який теж повільно попрямував назустріч. Зупинилася метрів за п'ять від нього, і він теж завмер, пропалюючи мене злим поглядом.

– Чим можу допомогти? – не дочекавшись від відвідувача навіть побажання доброго дня, поцікавилася я.

– Мені? – гидливо скривився хлопець, і перевів погляд на мого чотирилапого друга.

Барсу подібна зарозумілість анітрохи не сподобалася. Елерой злегка вишкірився, продемонструвавши, наскільки гострі його ікла. Непроханий гість смикнувся, але не відступив. Чи то зовсім на розум небагатий, чи то почуття самозбереження геть втратив? Навіть військовики при знайомстві з моїм охоронцем дивилися на нього з побоюванням.

– Ну, це ж не я до вас додому припхалась, – почала сердитися і я, – тому питаю ще раз – що потрібно?

– Що потрібно? – злісно втупився в мене зайда. – Що МЕНІ потрібно?

– Я думаю, що візит до психіатра не завадить, – поставила попередній діагноз.

– Це мені мозкоправ потрібен!? – прорвало нарешті візитера. – Невже ти сподівалася, що тобі все так просто з рук зійде? Заморочила голову старому, зірвала його з місця і думала, що все – будинок уже майже твій? Е ні, люба! Коли дядько віддасть кінці, його майно все відійде мені, тобі ясно? Те, що ти залізла до нього в ліжко, хоча, що з нього можна там взяти, не зрозуміло, не допоможе тобі відібрати належне мені за законом!

Гість шипів не гірше за змію і бризкав слиною, настільки велике було його обурення моїм свавіллям і аморальністю, що навіть я сама засумнівалася у своїх моральних принципах, але наближатися не наважувався, щоб не спровокувати елероя на напад.

А я здивовано витріщалася на неабияк розгніваного мужика. Про що це він лопоче? Якому старому я заморочила голову? Не менш цікаво, до кого це я нахабно проникла в ліжко?

– Назад дорогу сам знайдеш чи тобі вказати напрямок? – вдавано спокійно поцікавилася я. Не знаю, що він там собі надумав, а мені розбиратись із неадекватними племінниками часу шкода.

– Поклич його, – вигукнув неврівноважений візитер.

– Кого? – скипіла я.

– Дядька Брея! – гаркнув хлопець.

Я тільки приголомшено закліпала очима. Старий із замороченою мною головою – Брейн!? І це щеня, якому, напевно, жодного разу навіть на думку не спало навідати свого родича і захопити з собою якихось смаколиків до чаю, чекає не дочекається, коли цей родич великодушно звільнить для нього житлоплощу? Ах ти ж...! У голові одразу промайнуло кілька відповідних цьому придурку епітетів.

– Брей, – крикнула голосно.

Через кілька хвилин двері будинку відчинилися, і на ґанку з'явився усміхнений лікар. Його гарний настрій продовжився рівно до того моменту, поки він не помітив, хто завітав до нас у гості. Але й фізіономія відвідувача так само зазнала змін – витяглася від подиву.

У мене навіть гордість за себе прокинулася – адже я дуже намагалася, щоб лікар знову відчув смак до життя, і, на мою думку, мені це вдалося. Вся постать Брейна зараз випромінювала почуття власної гідності, майже згаслі світло-карі очі тепер променилися добротою і надією, щоки ледь помітно округлилися, тому чоловік перестав нагадувати важкохворого, яким він виглядав при нашому знайомстві.

– Що ти тут робиш, Нік? – спокійно поцікавився Брей.

– Тебе приїхав визволяти, – фальшиво посміхнувся йому племінник.

– Брею, наш гість примчав дізнатися: чи ти своє майно вже переписав на мене, чи він може спокійно чекати, поки ти люб'язно покинеш цей світ, а твій дім перейде йому у спадок?

– Не слухай її, дядечко, це все брехня. Я хвилююся про твоє здоров'я, от і поспішив до тебе, як тільки дізнався, що ця молода пройдисвітка захопила тебе у свої тенета.

– Які тенета? – з досадою скривився лікар. – Хіба Мадіна не сказала, що я приїхав сюди працювати?

– Сказала, але ж я не недоумкуватий школяр, щоб повірити, що так воно і є насправді.

– Краще б ти був недоумкуватим школярем, – не витримала я, – ніж негідником. Поспішав він, як же! Мабуть, дуже далеко живеш, якщо тільки тепер дізнався, що любий дядечко поїхав.

– На сусідній вулиці, – докірливо похитав головою Брей.

– Ну так, – глибокодумно простягла я, – нічого собі відстань! Звичайно, тут і за місяць не дістанешся у гості.

– А тебе ніхто не питає, шльондро! – несамовито гаркнув гість, і одразу ж застиг з щелепою, що відвисла, та витріщеними від переляку очима. Тому що для елероя це було вже занадто. Барс зі швидкістю блискавки подолав відстань до зухвальця і, вставши на задні лапи, передні ляснув на плечі Ніка. Розкрита паща звіра небезпечно завмерла майже біля обличчя відвідувача. З горла Барса вирвався хрипкий рик, і хлопець похитнувся.

– Проси вибачення у господині, Нік, – анітрохи не злякався за племінника Брей. Він уже досить добре вивчив мого охоронця, щоб бути впевненим, що елерой просто так нікому не завдасть шкоди. – Перепрошуй, якщо не хочеш позбутися носа.

– Ф... ф... – єдине, що прозвучало у відповідь на попередження Брейна.

– Барсе, – відкликала я чотирилапого друга.

Той одразу ж повернувся до мене і сів, не відводячи підозрілого погляду від білого, як крейда, гостя.

– Ф-фибач! – натужно просипів крізь стиснуті зуби Нік і перевів переляканий погляд на свого родича. – Дядечку, поїхали скоріше з цього жахливого та небезпечного місця. Твій дім...

– Свій будинок я передав у власність міської управи Фрагорська, тож мені там тепер нема чого робити. Тут мої знання та досвід потрібніші, ніж у місті.

– Ха! – доброзичливо-жалібний настрій юнака вмить змінився. – Сподіваєшся, що після того, що ти щойно сказав, хтось в цьому селі буде тобі радий?

– Значить, приїду до тебе, – спокійно промовив Брей. – Не виженеш?

Нік мовчки оглянув родича з голови до капця на єдиній нозі, скочив на свого жеребця і направив його до воріт. Лише коли кінь з вершником опинилися за огорожею, їздець озирнувся і кинув на прощання: