Розділ 3(3)

– Та ти що? – обережно вмощуючись на стілець, здивовано глипнув на мене чоловік, – нікуди я не збираюся втікати. Як тобі взагалі спала на думку така нісенітниця?

– А що ще мені могло спасти на думку?

– Наприклад, що я хочу зайняти одну із кімнат у сусідньому будинку. Зрозуміло, що тоді у нас не вистачатиме приміщень, якщо надійдуть пацієнти різних статей, але я зараз усе там у дворі оглянув і думаю, що до будинку чудово можна додати кілька кімнат. Поки ще хворі з'являються у нас час від часу, можна спокійно цим займатися. Якщо палати будуть зайняті, можу поки що спати у кімнаті відпочинку.

Навіть не знайшла, що відповісти. Одне знаю, я ладна погодитися з усім, що Брейн запропонує, головне, що він твердо вирішив залишитись у нашому селі. І це просто чудово!

– Я маю намір завтра ж надіслати телеграму своєму повіреному, – продовжив колега, – щоб він підготував документи та почав підшукувати надійного покупця.

– Не зрозуміла, а до чого тут покупці?

– Що незрозумілого? – знизав плечима мій співрозмовник. – Я хочу продати свій будинок, щоб на вторговані гроші збільшити нашу лікарню.

– Е, ні, – відразу ж заперечила я, – ніхто нічого продавати не буде. Але... – додала, бо Брей тут же зібрався зі мною сперечатися, – ідея безумовно прекрасна, і я, як тільки вирішу першочергове завдання, одразу ж займуся розбудовою нашої нової лікарні. Ще ж потрібно буде прийняти на роботу кілька жінок. Хтось же повинен буде доглядати лежачих пацієнтів, якщо такі у нас з'являться? Та в будь-якому випадку ми самі не можемо постійно перебувати при лікарні, мало що може статися – терміновий виклик, операція або просто виникне потреба з'їздити до міста. Нам потрібні санітарки.

– У тебе грандіозні плани, – посміхнувся Брей, – чи впораєшся?

– З вашою допомогою, – подивилася на Ліл, знову перевела погляд на Брея, – навіть не сумніваюся. А зараз відпочивайте, поки ще є час і можливість. А будинок твій ще стане нам у пригоді. Ось заведеш сім'ю, дітей, будете у відпустку до міста їздити, або мені запропонуєте побайдикувати подалі від лікарні.

– Таке скажеш, – засоромився Брейн. – Куди вже мені одноногому?

– Брею, припини зараз же. Ось лишень звикнуть до тебе мої односельці, то ще й черга із залицяльниць до тебе вишикується. Ти ж у нас ого-го який легінь!

Ліл, тільки перевела дух, побігла додому трішки допомогти матері з малюками, Брей засів за газети, а я попрямувала до спальні зі своїми новими придбаннями. Примостила коробку на комод і, як попередив Ореф, притиснула обидві долоні до кришки новітньої поштової скриньки. Тихо, але чітко промовила:

– Твоє місце тут – у цьому будинку, у цій кімнаті, на цьому комоді. Ніхто, крім мене, не зможе тебе відкрити, перенести чи передати іншій особі.

Скринька у відповідь завібрувала і ніжно дзенькнула. Очевидно, це щось подібне до вхідного повідомлення, що моя тижнева зарплата прибула до місця призначення. Поспішила переконатися і підняла кришку – парелі, що таємниче виблискували сріблом, наповнили скриньку майже догори.

От і добре. Залишилося дочекатися нашого візника з елероєм, повечеряти, і можна зі спокійною душею лягати відпочивати. Лише думка про ліжко встигла сформуватися в моїй голові, як пам'ять одразу послужливо підсунула картинки сьогоднішніх подій, зокрема – не зовсім пристойний епізод у магазині: зблідле від напруги обличчя Тора, його погляд, що палав жагою і нетерпінням, і те, що сталося трохи пізніше, а саме – білява леді, що стояла так недопустимо близько від коменданта.

Наступний день ознаменувався одразу кількома подіями: нас відвідав несподіваний гість, вперше в цьому світі я отримала телеграму, а після полудня пішов дощ.

Добре, хоч я не встигла вирушити до Бослейна, бо вирішила день відпочити від попередньої поїздки, а до столичного департаменту освіти, куди мені слід було звернутися з грамотою, яку добровільно-примусово написав Міллард, їхати досить далеко.

Ймовірно, доведеться подолати туди шлях залізницею, але тоді зробимо чималий гак, і до неї теж потрібно добиратися кілька годин на власному транспорті, бо найближча до нас станція знаходиться в сусідньому закуті, в Мідауті, що неподалік від Торьохіно. Ось міг же безсовісний фейрі одразу доправити нас з майбутньою лікаркою до найголовнішого керівника освітнім процесом князівства, адже ми й так вже у столиці були, проте не схотів. Ідеально було б їхати одразу до місця призначення закритою каретою, пристосованою до довгих пересувань, проте такої у нас немає.

А після зливи, що звалилася на нашу місцевість по обіді, навряд чи ми й через тиждень проповземо бездоріжжям до бажаного вокзалу. Добре, що негода хоч у дорозі не застала.

Отож, нам тільки й залишилося дивитися у вікно, як небо, що свинцевими рваними хмарами опустилося майже до маківок дерев, викидало на землю тонни води, і в перервах між гуркотом грому обговорювати сьогоднішні події. А поговорити було про що, придатних тем – безліч.

Отже, несподіванки почалися з самого ранку. Одразу після сніданку, ми почали заселення у наш новий стаціонар. Рівар і Мішеріс прибирали двір, Марел і Лейд розбирали та переносили ліжка, операційний стіл, шафки для медикаментів, Брей сортував ліки залежно від їх властивостей, а ми з Ліл займалися інструментами та матеріалами, коли з вулиці пролунав крик:

– Жастіно, вийди!

Тут же кинула своє заняття і помчала надвір. Проте з'ясувалося, що нічого страшного не сталося. Біля воріт нетерпляче тупцював хлопчик, друг Еріка. Відразу, як побачив мене, закричав на все село:

– Жастіно, тобі там телеграма прийшла, біжи забирай.

Приголомшено заморгала і перепитала:

– Мені? Ти певен, що саме мені?

– Та шо ж я – глухий? – бешкетливо сплюнув на землю хлопчисько. – Мені ясно сказали: "Кардел Жастіні телеграма з Бослейна".

Розгублено озирнулася на своїх співробітників, які теж висипали надвір і з цікавістю прислухалися до нашої розмови.