Розділ 3

Неприємності мене сьогодні наче переслідують. Не встигла прийти до тями від того, що сталося, як новий удар – у департаменті освіти навіть слухати мене ніхто не захотів. Ліл цього разу із собою брати не стала, досить дівчинку травмувати. Молода, все занадто близько до серця приймає, тож хай чекає розв'язки надворі.

Проте до начальника я спочатку взагалі не дісталася, бо: "Його немає і сьогодні вже не буде. А може, взагалі, за тиждень зволить з'явитися". Заступник тільки посміявся, ніби почув казна-яку веселу історію, коли я запитала, кому можна подати прохання про відкриття школи у селі Край.

Умовляння були марні й мене це неабияк розізлило. Я даремно витратила стільки часу на те, щоб кидати перла перед свиньми, тобто перед цим товстеньким самозакоханим павичем, сповненим почуття власної вагомості. Вирішила не марнувати даремно сили й нерви, тож пішла геть із непривітної установи.

Спустилася по широких сходах, що виблискували лакованою поверхнею, пройшла через хол і вже зібралася відчинити двері, як помітила, що назустріч мені, зарозуміло дивлячись холодними блакитними очима на світ навколо, пливе жінка середнього віку. Довга розшита золотом бірюзова сукня, в тон до неї крислатий капелюх з невеликим пером і мереживними стрічками, зав'язаними в пухнастий бант під гордо піднятим підборіддям. Молодесенький черговий, що стояв біля входу, який не вшанував мене навіть поглядом, моментально відчинив перед відвідувачкою двері.

– Вітаю вас, пані, – схилився в улесливому запопадливому поклоні. – Вам щось підказати?

– Мені потрібно побачити керівника цього місця, зараз же.

– Звичайно-звичайно! ​​– запобігливо погодився зустрічальник, і схилився ще нижче. – Начальник неодмінно вас прийме, зараз же. Вас проводити?

– А мене він прийме? – процідила я крізь зуби. Яка ж гидота тут відбувається прямо на моїх очах. Це щеня має нахабство ділити людей на гідних споглядання свого начальника і негідних, за зовнішнім виглядом.

– Іди додому... панянко, – зневажливо окинув він мене поглядом. – Ще скажи спасибі, що тобі взагалі дозволили переступити поріг цієї поважної установи.

– Ось як?

Я різко розвернулась і помчала на другий поверх до вже знайомого мені кабінету. Дверний цербер настільки здивувався, що я почула його крик: “Стій, брудна селючко!”, коли вже мчала широким коридором до заповітних дверей.

Чи варто говорити, що моє раптове повернення не зробило заступника начальника щасливим? Він невдоволено насупився, коли я вдерлася до його кабінету, і запитав:

– Чим ще завдячую? Я вже все пояснив.

– Де начальник? – гаркнула на весь голос прямо з порога. – Він що, ховається?

– У чому річ, Ламерісе? – суворо запитав хтось за моєю спиною, бо двері за собою зачинити я не спромоглася. – Я наказав мене не турбувати? Що це за дівиця?

Мабуть, хотів якось інакше мене назвати, бо відчулася ледь помітна пауза, але в останній момент передумав. Я обернулася.

– Не дівиця, а представник громадськості із села Край, – анітрохи не злякалася суворого керівника. А чого боятися? Звичайний мужик, хіба що високий, але все ж таки не вище за Орефа, так що і це мене не вразило. Ще й напівлисий.

– І що цьому представнику від мене потрібно?

– Школа їй потрібна, – втрутився заступник

– Це жарт? У Велеровському вже є школа.

– Є? Дві години їхати возом у Водне та дві назад? Ваші діти стільки ж дістаються до навчального закладу?

– А це не твоя справа, дорогенька, – він бридливо скривився. – Брудні сільські задрипанці не рівня моїм дітям. Я думаю, що і тобі настав час повертатися туди, звідки з'явилася. Бо ти теж не того поля ягідка, щоб вимагати щось в моєму департаменті. Тож пішла геть звідси.

Це було сказано таким незаперечним тоном, що ні на йоту не допускав непокори. Напевно, якби я була звичайною забитою дівчиною з цього світу, то обов'язково злякалася б, але я – інша. Тому подивилася прямо в очі начальника і з металом в голосі відповіла:

– А я думаю, що вам час готуватися до комісії з Бослейна, бо я образ не терплю і просто так їх не забуваю. До зустрічі, нешановні. А побачимося ми дуже скоро, навіть не сумнівайтеся. Починайте звикати до думки, що корона, яку ви необачно вмостили собі на лисину, скоро впаде.

Вийшла в коридор, добре, що двері все ще були відчинені, перебільшено ввічливо посміхнулася глядачам у коридорі, у першому ряді яких стояли високородна дама та хлопчисько-черговий і, гордо задравши носа, покинула ошелешене панство.

Чи боялася я, що мене одразу ж заарештують, варто мені залишити будівлю департаменту? Скажімо так – трохи побоювалася. Але ніхто не намагався мене затримати, тож я спокійно попрямувала до власного екіпажу, що терпляче чекав мене. Ліл і Рівар все зрозуміли по моєму обличчю, що палало гнівом, і мовчки сіли на свої місця.

– Додому? – оглянувся хлопець, як тільки я залізла в коляску.

– Додому, Ріваре, – кивнула, кинувши злий погляд на вікна другого поверху. – І треба поквапитися. Може встигнемо дотемна повернутися. Жаль, що бісову прірву часу даремно витратили.

– Отже, нічого в мене не вийде, – прокоментувала Ліл наш візит до Фрагорська, коли ми виїхали за межі міста.

– Дурниці, – відмахнулася я, – досягає своєї мети тільки той, хто не здається. Чи ти передумала?

– Ні! – обурилася дівчинка. – І ніколи не передумаю.

Раптом Брок заіржав і так різко загальмував, що ми мало всі не вивалилися зі свого транспортного засобу. Прямо перед конем ніби з повітря матеріалізувалася висока струнка фігура фейрі.

– Ти взагалі вдома буваєш колись? – грізно спитав блондин.

– Доброго дня, Орефе, – скромно опустила голову, – у мене справи з'явилися.

– А вони в тебе нікуди й не зникали, щоби з'являтися. Іди сюди, ти мені потрібна.

– Не можу, – розгубилася я. – Як я кину молоду дівчину посеред дороги?

– Ідіть обидві, – темний нетерпляче простягнув руку. – Швидше!