Розділ 2(2)

Стегна Тора притиснулися ще щільніше, даючи зрозуміти, що зараз він повністю готовий до любовних подвигів. Прямо тут, у магазині, куди будь-якої миті може хтось увійти.

Та чи це я? Що ж я творю? Так відчайдушно відсмикнула голову, що трохи шию собі не зламала, але Тор знову потягнувся до мене.

– Ні! – простогнала я і зустрілася з затуманеним поглядом збудженого до крайності чоловіка. – Припини зараз же! Ти геть з глузду з'їхав?

– А то ти не знала, – Тор заплющив очі й завмер, намагаючись заспокоїтися. – Сама ж цьому посприяла. Але ти маєш рацію, не той час і не те місце.

– Розв'яжи мене.

– Дещо пізніше, – дихання чоловіка все ще не прийшло в норму, але погляд вже був повністю осмисленим, – ти ще не сказала те, чого я чекаю.

– Сказала, – обурилася я.

– Не все.

– Ось значить, якими методами комендант закута домагається згоди у жінок?

– Такими методами комендант домагається згоди лише однієї жінки, з якою інші способи не спрацьовують, бо вона відразу намагається звалити свого співрозмовника, причому бажано надовго. Ну?

– Що, ну?

– Скажи, що сумуєш.

– Хм...

– Скажи, що мене чекатимеш.

– ...

– Гаразд, скажи хоч, що я можу приїжджати до тебе, інакше будемо тут до вечора сидіти. Я не випущу тебе, доки не погодишся.

– Приїжджай, – процідила я мало не крізь зуби.

– Еге ж, – скрушно похитав головою Тор, – дочекаєшся від тебе запрошення.

– Тепер відпустиш?

– Першу обіцянку пам'ятаєш?

– Пам'ятаю.

Деррілен зняв мене з прилавка та акуратно поставив на ноги. Швидко розплутав вузли на мотузці, і петля зіслизнула на підлогу. Але варто було мені потерти занімілі зап'ястя, як Тор знову легко стиснув мої руки й підніс їх до свого обличчя. Його губи торкнулися спочатку однієї моєї долоні, потім другої.

– Вибач мені, лисичко, і не ображайся, будь ласка, – чоловік винувато зазирнув мені в очі. – Просто хотів, щоб ти на хвильку відчула, як безпорадно я почував себе в ту частку секунди, коли зрозумів, що ти задумала. Ще раз дуже тебе прошу, не роби так більше.

– Гаразд, не буду.

Адже я й справді не подумала про те, як почуватиметься такий гордий та владний чоловік, як Деррілен, коли всі його підлеглі дізнаються, що його збило з ніг якесь дівчисько. Добре, що я йому не потрапила під гарячу руку коли він прокинувся, інакше точно прибив би.

– Ти хоч нікого з солдатиків не покалічив?

– Нікого, – усміхнувся Тор і, відпустивши мої руки, з зусиллям потер своє чоло, ніби в нього голова раптом заболіла. Я придивилась уважніше – комендант дійсно виглядав не дуже бадьоро. Я б навіть сказала, що значно гірше, ніж тоді, коли покидав лікарню.

– Хоча, може, декому і слід було шию намилити, – додав він стомлено, – зовсім розпустилися, поки мене не було.

– Тор, мені правда ніколи, – прохально подивилася на коменданта, – ми у Фрагорськ збираємося, а туди ще дві години їхати. А потім додому повертатися пів дня. Хотілося б дотемна дістатися до нашого села.

– До речі, лікарко Кардел, яким дивом вас занесло у Водне?

– Може, на вулиці поговоримо? А то мої помічники, мабуть, думають, що ти мене вбив, труп через вікно витяг і давно вже його позбувся.

– Гаразд, ходімо. Тільки спочатку, – він знову заглянув мені в очі, – скажи, ти не сердишся? Вибачиш мені?

Я удавано важко зітхнула, проте нічого не відповіла.

– Віриш чи ні, – продовжив Деррілен, – мені ніколи навіть у сні не наснилося, що я колись насправді зв'яжу жінку. А з тобою, я з першої зустрічі завжди якісь дурниці роблю чи говорю.

– Добре, – неохоче промовила. – Як то кажуть – "як признався – розквитався".

– То, може, поцілунок на прощання? Шкода, що через цих бісових розбійників не знаю, коли вдасться викроїти часинку на поїздку, тож хочеться вдосталь надивитись на тебе. Підійдеш?

Він напружено застиг, очікуючи мого рішення. Я трішечки подумала і вирішила – а що я врешті-решт втрачаю? Варто було зробити лише один крок назустріч, як Тор миттю опинився поруч і обережно пригорнув до себе.

Цього разу дотики губ були лагідними й щемливо ніжними, але від цього не менш чуттєвими. Чи може так самозабутньо цілувати чоловік, у якого цілий табун коханок? І чи можна хоч на хвилину повірити, що в його серці, прискорений стукіт якого зараз відчуваю своїми грудьми, я зайняла якесь особливе місце?

Напевно, не варто радіти завчасно. Життя покаже, що буде далі.

– Чорт, – буркнув Тор, нарешті випустивши мене з обіймів, – як же не хочеться тебе відпускати... Але...

Ми повільно підійшли до виходу, Деррілен відчинив двері та пропустив мене вперед. А зовні, виявляється, зібрався пристойний натовп. Тут були й господарка магазину, і мої працівники, що під'їхали ближче до будівлі, але з коляски не вилазили. Рівар похмуро дивився на ґанок, а коли я перевела погляд на Ліл, мені стало зовсім соромно: дівчина геть спала з лиця.

Не менш зляканими виглядали продавчиня та двоє військових, що стояли на ґанку пообіч дверей, зі зброєю напоготові. Причина, яка змусила солдатів так трепетно ​​стискати в руках рушниці, знаходилася метрів за шість-сім від них – до краю розлючений елерой, що грізно гарчав. Не думаю, що ці люди часто бачили мешканців Фовчого Логу, але щоб ось так перебувати з хижим звіром майже поряд, то взагалі навряд.

– Барс! – одразу крикнула я, лише ставши за поріг, і охоронець стрілою метнувся до мене, мало не зваливши з ніг.

– Не хвилюйся, – пролунав позаду голос Тора, – у хлопців був наказ: нікому з твоїх підопічних не завдавати шкоди.

Деррілен відпустив своїх бійців, які й не думали затримуватися, а одразу кинулися до спорудженої біля стіни магазину низенької перекладини, де були прив'язані їхні коні. Умить злетіли в сідла і незабаром зникли з поля зору. Хазяйка магазину зникла ще раніше. Поки вляглися всі тривоги та хвилювання, минуло ще кілька хвилин, під час яких я розповіла Тору, які обставини змусили мене поткнутися в це село, прямо в лапи розгніваного коменданта.