Розділ 2(1)

Коли я рвонула до виходу, все всередині мене тремтіло від обурення. Потрібно якнайшвидше звідси забиратися, а то забуду всі правила ввічливої ​​поведінки та такого наговорю цій владній пані, що їй довго ще будуть зашпори відходити від зустрічі зі мною. Вискочила на вулицю і рушила до нашого екіпажу, в якому вже сиділа моя помічниця. Забралася у візок і сіла поряд з Ліл.

– Ось тільки не реви, – попередила, але це не допомогло, прозорі крапельки одна за одною покотилися її щоками, і незабаром все обличчя дівчини було мокрим від сліз.

– Ліл, припини, – прикрикнула я, – обійдемося і без цієї школи. Головне – бажання! А воно в тебе є.

Барс, що до цього тихенько лежав на підлозі коляски, підвівся і поклав кудлату лапу на коліно дівчини, що заплакала ще більш гірко. Коли це не допомогло їй заспокоїтись, звір пирхнув і штовхнув її носом.

– Все, я вже не реву, – знову схлипнула Ліл і погладила елероя по голові. – Дякую.

– Ріваре, досить так жалібно поглядати, сідай уже.

Коли візник застрибнув на козли, розпорядилася:

– Ми їдемо до Фрагорська. Так, зараз же припиніть всі витріщатися на мене! Ми вирушаємо до департаменту освіти. Все одно половину дороги до міста вже минули. Ще там спробуємо щастя.

Екіпаж жваво покотився до нового місця призначення, а я почала продумувати варіанти своєї промови, щоб моя пропозиція виглядала досить переконливо. І раптом прямо по дорозі нашого прямування, метрів за десять від шляху, побачила на невеликому, але високому будинку барвисту вивіску, яка повідомляла, що в цій будівлі розташовується сільський магазин.

Треба ж, а в нашому селі тільки прилавки та невеликі будочки на вулиці Ремісників. А тут такий сервіс! Потрібно подивитись, раптом там щось для мене потрібне виявиться.

– Стій, – скомандувала я, і Рівар притримав Брока. Наш транспортний засіб поволі зупинився.

Я зіскочила на землю і попрямувала до будівлі, що мене зацікавила.

– Зачекайте на мене тут, – попросила на ходу.

Швиденько подолала відстань, що залишилася до будівлі, і відчинила двері.

Дзвінко заспівав дзвіночок, що висів на дверях. На його поклик відсунулася фіранка, що закривала вхід в іншу кімнату, і в торговий зал увійшла власниця магазину – невисока повненька жінка середніх років. Її кругле обличчя сяяло усмішкою.

– Здрастуйте, – доброзичливо привітала мене, – щось бажаєте?

Навіть не знаю, що я могла б тут побажати. Дві стіни зали були майже доверху обвішані полицями, і на цих полицях чогось тільки не було! Понад половину товарів я навіть назвати не беруся, і для чого вони призначені – гадки не маю. Інструменти, посуд, якесь дивне кухонне начиння, свічки різного розміру та підставки під них, гасові лампи звичайні та якоїсь дивної форми тощо. Ретельно все розглядала, роздумуючи, що з цього могло б мені знадобитися у майбутньому. Потім можна когось із чоловіків прислати, щоб купили.

Ой, матусю, яка чарівна річ! Срібляста металева скринька, витончена та ажурна, з невеликим дзеркальцем на внутрішній стороні кришки. Може купити? Чи просто дзеркальце підшукати? У дорогу така річ конче потрібна. Раптом в око смітинка потрапить, чи комашка, або ще щось станеться.

Поки милувалася справжнім витвором мистецтва, дзвіночок сповістив про появу ще одного покупця. Тієї ж миті чиїсь міцні руки обхопили мене за плечі та різко притиснули до кам'яних грудей. Скринька випала з пальців, що розтулилися від несподіванки, і я сіпнулася, намагаючись звільнитися. І лише коли знайомий чоловічий голос скомандував господині: "Вийди звідси й не входь, поки я не дозволю", – тільки тоді згадала, що племінника директорки ми не зустріли ні біля її кабінету, ні на вулиці.

Хазяйка навіть не спробувала висловити своє обурення й одразу ж вискочила за двері. Я знову сіпнулася і зло випалила:

– Коменданте Деррілен, чи не забагато ви собі дозволяєте?

– Якраз, скільки потрібно, – нахабно відповів військовий голова закуту. Широкі долоні ковзнули по моїх руках і, міцно захопивши зап'ястя, притягли їх одне до одного. За мить відчула, як на моїх руках захлеснулася петля мотузки.

– Ти при своєму розумі? – приголомшено видихнула я. – Ану, відпусти мене, негайно!

– От уже ні, – Тор розвернув мене обличчям до себе, – ну що, поговоримо на рівних?

– Ось це ти вважаєш "на рівних"!? Я – скромна, маленька, невинна дівчина, та ще зв'язана, і мужик – ширший за мене вдвічі?

Відчайдушно спробувала витягнути кисть хоч однієї руки, але не тут-то було. Мотузка начебто не сильно стискала, але звільнитися не вдавалося, хоч би як я намагалася. А зі зв'язаними руками я, як виявилося, не можу нікого відправити в обійми Морфея. Може, колись і навчуся, але поки що не виходить.

– Саме так.

Здивовано підвела очі й зустрілася з поглядом Тора, що палав злістю. Ой-йой! Виявляється, лють коменданта не згасла навіть після того, як він усіх своїх підлеглих мало не довів до колективного інфаркту. Невже й справді збирається завдати мені шкоди? Ще в темницю запхне, з нього стане.

– Тор, – намагаюся, щоб голос звучав рівно, адже попри те, що всередині у мене все кипить і клекоче, сперечатися і лаятися з роздратованим комендантом загрожує неприємностями, – розв'яжи мене, будь ласка.

– Ні, лисичко, я виспався вже на тиждень вперед, тож саме зараз відпочивати не планую.

– Мені боляче, – намагаюся натиснути на жалість.

– Не сіпайся і боляче не буде.

– Все одно незручно, – не здавалася я.

– Незручно було мені, коли одне нахабне дівчисько вже кілька разів виставило мене перед підлеглими у непривабливому вигляді.

– Сам винен, – все ж таки не втрималася і підвищила голос.

– Ось і ти сама винна, – пробурчав Тор і раптом підхопив мене на руки. Не встигла збагнути, що він збирається робити, як уже сиділа на невисокому прилавку, а Тор, розсунувши коліном мої ноги, втиснувся між ними.

Спочатку спробувала відхилитися, але результат виявився ще невдалішим: комендант навис наді мною, однією рукою сперся об прилавок, а іншою підтримав мене під спину, а то б я впала на жорстку дерев'яну поверхню.