Розділ 2

Вранці за традицією що склалася, ми з Барсом помилувалися сходом сонця, потім збігали до струмка і назад. Невдовзі прийшли Рівар з Мішерісом, слідом за ними, відставши лише хвилин на п'ять, примчала Майра. Марел прибув трохи згодом, із відрами, наповненими овочами.

Я болісно міркувала, як краще вчинити? Одного Брея залишати вдома не хотілося, аж раптом комусь терміново знадобиться медична допомога? А я заберу одразу Рівара та Ліл. Так не годиться.

Звичайно, Барс теж вирушить зі мною, він і так весь вчорашній вечір просидів у будинку. Я не ризикнула взяти охоронця-звіра з собою туди, де повно малечі, ще раптом злякаються діти.

Поки вирішувала, як вчинити, всі ранкові справи були зроблені, невеликий запас їжі та вода покладені в коляску під сидіння.

Ореф у звичайний час не з'явився, і я припустила, що сьогодні він не збирається приходити зовсім. Напевно, позапланового відвідування острова Бері виявилося достатньо, і фейрі вирішив не гаяти на мене свій дорогоцінний час.

Значить, поснідаємо, і в дорогу, а решта чоловіків нехай розбирається з учорашнім уловом. Повне відро риби – це вам не жарти. І це ще без тієї, що рибалки забрали по домівках та пересипали сіллю.

– Брею, – звернулася до лікаря, коли ми всі розмістилися за столом. – Мені потрібно терміново виїхати. Лікарня залишається на тебе. Ти не проти? Якщо хтось звернеться по допомогу, Марел та Мішеріс допоможуть.

– Про що розмова, голубонько? Буду тільки радий. А то я тут як на курорті, – лікар усміхнувся та хитро примружився. – Виженеш ще такого лінивого працівника.

– І не сподівайся!

Як приємно бачити, що за такий короткий час колишній міський лікар так сильно змінився. Зараз він виглядає як задоволена життям і впевнена в собі людина.

Душа раділа тому, що мені вдалося допомогти відразу стільки людям. І я вперше серйозно задумалася про те, що, може, все не так випадково в цьому світі?

Може, мені від початку призначено жити тут, а фейрі виявився лише виконавцем задумів Всевишнього? Тоді, може, замість того, щоб пристосовуватися до тяжкості позбавленого мінімальних зручностей життя, спробувати зробити це життя кращим?

Тим більше грошей у мене вистачить багато на що. Але варто мені піти, як фінансування лікарні одразу припиниться. А я вже прикипіла душею до людей, які без зайвих розмов погодилися працювати в лікарні, яка ще навіть не функціонувала.

Що на них чекає, коли я піду? Навіть якщо Ліл зможе закінчити семирічку та вступити до медичної школи, то сім'ї знадобиться чимало грошей, щоб забезпечити їй навчання та проживання у столиці князівства.

А Марел? Чи знайде він хорошу роботу, щоб прогодувати свою численну родину? А Лейд, із його зором? А Рівар? Та й Мишко, якого я вже не хочу відпускати. Ну, а на мене чекає повернення у свій світ. Проте, можливо, в чужу країну і невідоме якесь суспільство, в тіло, яке я можу зненавидіти з першої секунди свого переміщення. Допомоги від Орефа мені чекати нічого, він і не подумає ризикувати та перетинати межу між світами, щоб мені допомогти. Просто виставить звідси у більш-менш відповідне тіло, і Goodbye, my love, goodbye. Чи варте все це примарне щастя здоров'я, а, можливо, і життя моїх односельців?

Думаю, не варте. Значить, на барикади! Найближча мета – школа у головному селі закута.

Дуже шкода, проте вже згодом бойовий настрій повільно, але впевнено залишав мене. І коли ми нарешті вийшли з навчального закладу, в який так прагнули якнайшвидше дістатися, з емоцій у мене залишилася тільки одна – злість.

Попри всі зусилля, мені не вдалося умовити директорку знову прийняти Ліл до школи. Я сподівалася, що дівчинка дещо перебільшила, коли описувала характер шкільної начальниці, але ні. Швидше навіть зменшила.

Пані Тріскет виявилася таким собі генералом у спідниці. Висока, худа, пряма як палиця, в ідеально випрасуваній довгій чорній сукні.

Волосся її, гладко зачесане і вкладене в тугий вузол, з якого не вибивалося жодної волосинки, а також запалі щоки й глибоко посаджені очі, надавали їй подібності до орла.

Шкільну керівницю правильніше було назвати не лінійкою, а залізобетонним стовпом. Вона виявилася абсолютно непробивною. У неї був разючий талант не сприймати нічиї аргументи, бо свою думку вона вважала найправильнішою та найоб'єктивнішою. Думаю, якщо пані Тріскет щось для себе вирішила, то переконати її просто нереально.

Коли ми з Ліл увійшли до кабінету головної особи в школі, де за величезним масивним столом на кріслі з високою спинкою, як на царському троні, сиділа пані директорка, я спочатку ввічливо спробувала висловити своє прохання, але відразу отримала різку відповідь:

– Ні.

Нові спроби нічого не дали, щоб я не говорила, всі мої аргументи розбивалися об непохитне “ні”.

Зрештою я розсердилася.

– Ліл, зачекай мене, будь ласка, на вулиці, я скоро вийду. Мені потрібно ще декілька слів сказати цій жінці.

Моя протеже встигла зробити лише один крок, як господарка кабінету різко вдарила по столу долонею.

– Стояти! – верескливо вигукнула вона. – Хто тобі дозволив залишити помешкання?

Ліл здригнулася і застигла на місці.

– Я дозволила, – стримуючи в собі з останніх сил нестерпне бажання схопити зі столу металеве преспап'є і тріснути шляхетну мадам по голові за те, що так налякала мою співробітницю. – Іди, Ліл, ніхто не має права тебе тут затримувати.

Дівча вмить вилетіло з кабінету, тільки п'яти блиснули.

– Та як ти смієш? – погрозливо прошипіла Тріскет. – Тут лише я маю право розпоряджатися.

– Будь ласка, на “ви” та з великої літери, – спокійно відрізала я. – Ліл тепер не ваша підопічна, і кричати на неї ви не маєте жодного права, так само як і на мене.

Директриса відкрила було рота, але я і слова їй не дозволила вставити.

– І взагалі, недостойно викладача підвищувати голос на дітей. А тим паче на зовсім незнайому людину.

Дама затулила рота і приголомшено витріщилася на мене. Очевидно, ні учні, ні їхні батьки не сміли їй дати відсіч, а тут молода дівчина вказує, як треба себе поводити у суспільстві.