Розділ 1(2)

– Доброго вечора, Бос, – підійшла ближче до нового дільничного. – Судячи з вигляду цих хлопчиків, я так розумію, вчора була буря?

– Не те слово, – посміхнувся райнер, – і вчора, і сьогодні.

– Невже все так серйозно? – спершу розгубилася ненадовго, але майже відразу заспокоїлася. Не вперше на мене Тор розлютився і, швидше за все, – не востаннє. Нічого, якось і це переживемо. Можливо, поки Деррілен сердиться, то в наше село носа не покаже. Мені ж тільки краще.

– Ну, якщо за добу комендант встиг накричати на всіх, хто не зміг своєчасно зникнути з його очей, то, мабуть, настрій у нього не дуже добрий.

– О! – тільки й змогла пробурмотіти.

– Причому вчора ввечері почав із мене та командира загону.

– А ви в чому винні?

– У тому, що не зупинили тебе. Я отримав словесний наганяй, а Зауні, взагалі, під домашнім арештом опинився.

– За що?

– Лише за те, що натякнув, що Деррілен, взагалі-то, і сам міг спробувати тебе зупинити.

Оце так!

– І що? Зауні досі під замком?

– Вже ні. Але сьогодні з десяток наших бійців отримали добрячого прочухана за неналежне виконання обов'язків, а ще двоє вирушили під арешт. Дивно, як хоч будівля комендатури встояла.

– О! – знову повторила, ніби раптово розучилася слова складати в речення.

– До речі, лікарко, – посміхнувся райнер і покосився на своїх заступників, – не думаю, що ці хлоп’яки стануть чіплятися до тебе, так що не хвилюйся з цього приводу.

– Звідки така впевненість? – підозріло пробурчала.

– Комендант попередив, що він має намір особисто придушити тебе, тому будь-який з його підлеглих, якщо цінує своє життя, не сміє навіть дивитися у твій бік.

– Оце заспокоїв! Ваш комендант взагалі здурів? – витріщила очі на співрозмовника.

– Припустимо, ти теж приклала руку до його кепського настрою. Нічого, перекипить і заспокоїться, тим більше справ у нього – вище за дах. Йому з розбійниками треба розбиратися, а тут ще ваша сільська влада додала клопоту. Не думаю, що він швидко з усім упорається. Місяця точно не вистачить, щоби точно з'ясувати, хто в чому винен.

– Ага, головне – Тору на очі не потрапляти, поки він кипітиме. Ліл, мені негайно потрібен заспокійливий чебурек.

Військові вмить забули, що їм, взагалі-то, заборонено зі мною контактувати, здивовано переводили погляди з мого обличчя на затиснутий у мене в руці кулінарний шедевр і принюхувалися.

– Гаразд, – смиренно махнула рукою, – дай їм теж по одній штучці, та підемо, бо нас уже зачекалися.

– Жастіно, – невпевнено почав новий дільничний, – а хто це на тебе таку гарну чекає?

– Я не думаю, що до обов'язків райнера входить з'ясовувати, до кого ходить у гості сільський лікар, – засміялась я. – До побачення, хлопчики.

– Жастіно, – Ліл з тривогою зазирнула мені в обличчя, коли військові закінчили частування, обігнали нас і завернули в провулок, прямуючи у відділок, – тобі не страшно? Адже комендант має дуже багато влади.

– Не більше, ніж у князя, – заспокоїла я її, – а я маю охоронну грамоту, ти не забула?

– Не забула, але не думаю, що вона якось допоможе, якщо комендант Деррілен надумає тебе образити. Князь далеко звідси.

– Ліл, – я різко зупинилася, – ти справді віриш, що Тор здатний завдати мені шкоди?

– Ну, як тобі сказати? – помічниця ненадовго задумалася, а потім впевнено продовжила: – Я раз чи два помічала, як Деррілен дивився на тебе, коли ти не бачила. Думаю, ти дуже йому подобаєшся, але... сама чула, що комендант сильно на тебе розлютився, а в гніві людина може зробити те, про що потім пошкодує.

Я чомусь була впевнена, що зараз Ліл подумала про свого батька. Тяжке фінансове становище багатодітної сім'ї, постійні звільнення з роботи через надто незалежний характер, і в результаті Марел іноді зривався на скандал.

– Ліл, – легенько погладила дівчинку по плечу, – не хвилюйся, все зрештою владнається. Тим більше Ореф теж зацікавлений, щоб я залишалася тут якнайдовше, а з темним фейрі навіть комендант цілого закуту не ризикне зв'язуватися.

Решту дороги ми пройшли мовчки й невдовзі вже входили у двір Ліл.

Хазяйка будинку зустріла нас стримано і запросила мене до кухні, де на невеликому прямокутному столику, вкритому новою білою скатертиною, стояли дві чашки, заварник, плетена таця з фруктами та невелика тарілочка з цукерками у яскравих фантиках. Невже, справді, думає, що я їх їстиму в домі, де повно дітей?

– Перепрошую, що на кухні, – засоромилась Мей, – але в кімнаті малеча не дасть нам спокійно посидіти.

– Важливо не місце, а гарна компанія, – запевнила я, уважно дивлячись на жінку. Виходить, мама Ліл, покликала мене не тільки для того, щоб почаювати усією дружньою родиною. Здається, Мей хоче зі мною щось обговорити.

– Ліл, може, займеш малюків, поки вони десь не нашкодили?

– Добре, мамо.

Коли дівчина зникла в сусідній кімнаті, господиня відсунула для мене стілець.

– Сідай, будь ласка.

– Мей, у чому річ? – спокійно поцікавилася я, після того, як сіла на запропоноване місце. – Ти ніби не рада, що я прийшла.

Щоки моєї співрозмовниці вкрилися легким рум'янцем.

– Дуже рада, – прошепотіла вона, – тільки до останнього не вірила, що ти справді прийдеш.

– Чому б це?

– Я й забула вже, коли востаннє у нас у будинку були гості.

Ну це і мені зрозуміло. Якщо самим буває їжі недостатньо, про яких гостей може йти мова?

– Тоді пригощай мене, – присунула ближче до себе велику чашку.

Щойно Мей встигла налити мені окропу, як на кухню увірвалися одразу троє малюків, з яких двоє були схожі наче дві краплі води. Всі вони застигли біля порога і втупилися поглядом у кошик, який Ліл прилаштувала на широкому підвіконні.

– Мам, ми хочемо те, що там, – голосно прошепотів один з близнюків

Зрозуміло, Ліл вже повідомила, що ми прибули не з порожніми руками.

– Ага, – підтримала його копія, – дуже сильно хочемо.