Розділ 1(1)

Коли прокинулася, моєї помічниці в ліжку знову не було! Протерла очі й знову злякано подивилася на ліжко Ліл. Тільки після того, як побачила, що постіль розібрана, полегшено зітхнула.

– Барсе, – покликала елероя, – ходімо подивимося, чому так тихо.

Двері безшумно відчинилися, і я зазирнула у велику кімнату. Нічого загадкового. З’ясувалося, що вдома крім мене лише Ліл. Вона настільки захопилась якоюсь книгою, що навіть не обернулася.

– Привіт.

Дівчинка здригнулася і розгублено подивилася на мене.

– Нічого, що я взяла почитати? – кивнула на потертий томик.

Я лише докірливо похитала головою. Коли вже запам'ятає, що тут повний комунізм в окремо взятому будинку? І Брей тільки радий буде, що його література не припадає пилом на полиці.

Виявляється, я проспала все, що тільки можна було проспати. Минуло вже кілька годин, як чоловіки вирушили на справжню чоловічу роботу – добувати продовольство. Нехай це тільки лов риби, проте риба – це теж їжа.

Якийсь час ми з помічницею провели обговорюючи мій рідний світ. Я ж обіцяла їй дещо розповісти, от і виконала свою обіцянку. Цікаво було спостерігати за дівчинкою, коли я говорила про чудові апарати, за допомогою яких можна побачити, що у людини чи тварини всередині. Про різні механізми, які допомагають людині дихати, рухатися і ще багато про що. Та навіть звичайна крапельниця була для неї якимось незрозумілим дивом, адже осмислити те, що рідина сама, без допомоги шприца, поступово потрапляє до організму хворого, було нелегко. Та ще й цілими пляшками! Де вона там вміщується?

Ліл, округливши очі, жадібно слухала. Вона всім тілом подалася мені назустріч, аж шию витягла, як нетерпляча пташка, що несподівано надибала на щось цікавеньке, але поки що незрозуміла, на що саме.

Разом ми нашвидкуруч приготували обід, поїли, і я відправила Ліл додому. Нехай побуде з мамою. Я впевнена, що Мей сумує за своєю старшою дочкою, хоч у такій великій сім'ї особливо нудьгувати ніколи. Але скільки б дітей у жінки не було, серце однаково любить їх усіх без винятку.

Моя помічниця побігла, а я сиділа за столом і складала плани на найближче майбутнє. Я поки нікому навіть не натякала, але якщо завтра нічого надзвичайного не трапиться, ми з Ліл поїдемо у Водне.

Я вже з'ясувала, що школа та комендатура знаходяться в різних частинах досить великого села і ризик зустріти там коменданта мінімальний. Спочатку спробую умовити директорку дозволити довчитися Ліл у її школі. Якщо нічого не вийде, що дуже ймовірно, тому що ця дама непохитна, незговірлива і прямолінійна, за що отримала прізвисько "лінійка", доведеться одразу вирушати у Фрагорськ, щоб домогтися в департаменті освіти відкриття власного учбового закладу.

Адже, як пояснила мені майбутня лікарка, у дітей із першого по третій клас заняття починаються вже за місяць із хвостиком. Старші беруться до навчання місяцем пізніше, ніж малюки. Тож треба діяти швидко, адже починати з нуля завжди непросто.

Так сильно задумалася, що навіть одразу не помітила, що вже кілька хвилин мій погляд спрямований на ліжко, де до вчора спав Деррілен. Міцний широкоплечий чоловік з темним волоссям і сіро-блакитними, як штормове небо, очима, красивими сексуальними губами, впертим квадратним підборіддям і не менш впертим характером. Чоловік, котрий навіть не помітив, що з першого погляду вкрав моє серце. А разом з ним, мабуть, ненароком прихопив ще десяток-другий жіночих сердець.

Чоловік, за яким, чорт забирай, я вже скучила!

Потрібно викинути з голови геть усі дурні, непотрібні думки. Дарма, що Тор на прощання пообіцяв не здаватися, не думаю, що ми з ним часто будемо перетинатись.

Тим більше, що заплатити озвучену мною ціну за лікування буде дуже проблематично навіть для коменданта закута. Про що й попередив мене вчора ввечері Брейн.

Він делікатно натякнув, що вимагати у Деррілена електрогенератор було, м'яко кажучи, не дуже розумно. Навряд чи військові отримують настільки велику платню, щоб придбати необхідний мені апарат.

– А то я сама не знаю, що це нерозумно, – ніяково пробурмотіла у відповідь, – але так уже вийшло.

Дивно, але ні Ліл, ні лікар більше не промовили й слова про Тора. Моїй помічниці напевно хотілося більше дізнатися про наше з комендантом незвичайне прощання, але розпитувати та наполягати, вона не наважилась.

Все ж таки дівчинка продовжує сприймати мене швидше як роботодавицю, ніж подругу і це чомусь бентежить. Ніколи й не припускала, що настане час, коли мені захочеться, щоб вдвічі молодша дівчинка вважала мене своєю приятелькою.

Коли ми Барсом залишилися одні у всьому будинку, спочатку я погортала книгу, якою зацікавилася Ліл, потім переглянула кілька газет. Коли все набридло, трохи поговорила з елероєм.

Ну, як поговорила? Я йому поскаржилася на своє безпросвітне життя, коли ні хвилини, ні секунди вільної немає. А він весело вискалився і покрутив головою, мовляв, зараз у тебе справ ніяких немає, і жодні люди не сновигають перед твоїм носом, то чого ти сидиш та зі мною правиш теревені? Відпочивала б на своє задоволення, валялася б на ліжку, або ще щось робила.

Я поглянула в його хитро примружені очі й засміялася.

– Ну так, ти маєш рацію, друже. Я настільки вже звикла, що у мене в хаті постійно хоровод хороводиться, що одній мені тепер уже нудно. Може, підемо надвір та погуляємо?

Гуляти Барс любив, тому одразу підскочив до дверей і вдарив по них лапою. Негайно, ніби на замовлення, двері відчинилися і в отворі з'явилася моя помічниця власною персоною.

– Щось трапилося? – одразу злякалася я, – чому ти не вдома?

– Жастіно, – нерішуче почала Ліл, – я знаю, що ти дуже чекала, коли зможеш побути без сторонніх, але моя мама...

– Ліл, – серйозно стурбувалася я, – щось з Мей трапилося? Та говори вже, не тягни кота за хвіст!

– Ні, нічого страшного не сталося, просто мама запрошує тебе на чай. Але якщо ти не хочеш...