Розділ 1

Неймовірно, але склалося враження, що цього разу Бог нарешті почув мої молитви та виконав бажання, тому закон всесвітньої підлості не спрацював. До самого вечора жоден пацієнт не переступив поріг мого будинку і навіть не постукав у хвіртку. Хочеться вірити, що й уночі ніхто не захворіє чи не пораниться. А до завтра мій резерв сяк-так, але відновиться.

Ореф казав, що трьох дорослих людей за добу я можу занурювати в сон абсолютно безпечно. Потрібно лише потім повноцінно відпочити, тоді жодних неприємних наслідків для мене не буде. А от якщо більш як троє... Чим все може закінчитись, мала змогу пересвідчитись сама.

Як наші гості покинули лікарняний двір, я дізналася трохи згодом. Бо варто мені було вкластися в ліжко і доторкнутися головою до подушки, майже одразу пірнула у сон. Ні-ні, не відключилася, як учора, а просто спокійно, з почуттям виконаного обов'язку, задрімала. А що? Маю право. Я заслужила тимчасовий перепочинок.

Ніхто мене під час сну не потурбував, і обід я щасливо проспала. Але їжу для мене залишили, дбайливо укутавши трьома ковдрами.

Щойно я, протираючи очі й відчайдушно позіхаючи, з'явилася у великій кімнаті, Ліл, яка до цього про щось тихенько розмовляла з Брейном, негайно кинулась накривати стіл.

Дивовижний аромат спецій та прянощів поплив у повітрі. Курячий суп і каша з невідомого мені виду крупи з овочами розповсюджували такий запах, що в мене враз прокинувся звірячий апетит.

Мій вірний охоронець ні на секунду не залишав мене без нагляду, поки я спала, то в першу чергу подбала, щоб миска Барса була до країв наповнена їжею. Лиш потім сама вмостилася за столом.

Тільки через кілька хвилин зрозуміла, що це приймання їжі правильніше назвати вечерею, ніж обідом, тому що на вулиці вже почали згущуватися сутінки.

– Ліл, – перевела стурбований погляд на дівчинку, – Рівар уже приїхав?

– Немає їх поки що.

– Чому їх?

– Так Мішеріс теж поїхав до Водного. Він возом керував, в якому старосту з райнером повезли. Ось разом із Мішерісом Рівар і збирався повернутися.

– А що з конем коменданта? – затамувала подих, чекаючи на відповідь. Хоч би тут не залишили. Тоді мені точно буде непереливки. Перше, що зробить Деррілен, коли прийде до тями, – примчить за своїм жеребцем. А як компенсацію за втрачений час і пошарпані нерви пристрелить мене.

– На ньому Зауні поїхав, – пояснив Брей, насмішкувато блиснувши очима.

– А на коні Зауні, – попередила моє наступне запитання Ліл, – поскакав Бос. Він завтра збирається стати до роботи, а йому ще речі забрати треба.

– Зрозуміло.

Приймати їжу на самоті було незвично і нудно, тому з вечерею я впоралася за кілька хвилин. І зараз сиділа зі склянкою узвару в руці й повільно по ковтку сьорбала кисло-солодкий напій.

– А де Марел? – поцікавилася, коли порожня склянка була відставлена убік.

– Він у сусідньому будинку, – пояснила дівчинка. – Сказав, що треба двері підправити та перевірити, що ще потребує ремонту.

– Досить на сьогодні, – розпорядилася, поглядаючи, як стрімко згущуються сутінки за вікном. Де ж хлопці? Хоч би не трапилося нічого! Нічого страшного, на щастя, не сталося. І невдовзі після того, як ніч повністю огорнула землю темним покривалом, з вулиці почулося радісне іржання і тупіт копит.

За хвилину я запросила обох хлопців до будинку, слідом за ними зайшов Марел.

Подякувала всім співробітникам лікарні та видала тижневу зарплату. Марел запропонував занести гроші Лейду, нашому автоклавувальнику, бо саме по дорозі, і я відрахувала ще кілька монет.

– Е... Жастіно, – нерішуче почав Рівар, озирнувшись на свого друга, – можна попросити на завтра Брока і коляску?

– Навіщо? – здивовано подивилася на змовницьку фізіономію нашого візника, потім перевела погляд на збентеженого Мишка. – Що задумали, зізнавайтеся!

– Ми це, на риболовлю хочемо, а на дорогу витрачати час шкода. Та і не доведеться нести потім здобуток, якщо раптом багато наловимо.

– А біля нашого села взагалі немає річки, – жалібно повідомив Михайло.

– Гаразд, – погодилася, знизавши плечима, – бери коня.

Навіть якщо у вихідний і станеться якийсь нещасний випадок, у межах одного села відстані не надто великі, дістануся. Або ж когось залучу до допомоги. Треба ж, тут є поблизу річка. Проте чому я дивуюся? Адже той струмок, де відбулася моя перша водохреща у цьому світі, має ж кудись впадати.

– Мене з собою не прихопиш, зятьку? – з усмішкою поцікавився Марел, і Рівар вмить почервонів, як маків цвіт. Навіть не думала, що вічно заклопотаний управитель помітив, що його дочка та хлопець симпатизують один одному.

– Тату! – обурилася Ліл.

– Гаразд, пожартував, – відмахнувся її батько, – так шо?

– Ну, візьму, – буркнув Рівар, ніяково відводячи очі, – тільки ж ми рано поїдемо.

– Не боїсь, не просплю. Треба захопити з собою два відра та солі, щоб частину улову одразу підготувати до сушіння. Для тараньки риба повинна бути якомога свіжіша.

Ззаду почулося делікатне покашлювання, і всі відразу повернулися до ліжка, на якому сидів Брейн.

– Голубчику, – звернувся до Рівара лікар, і хлопець знову порожевів, – не проти ще одного пасажира захопити?

– Брей, – вразилася я, – ти теж хочеш на риболовлю?

– Чому б і ні? – усмішка освітила його обличчя і я пораділа за цього чудового чоловіка. Зараз він зовсім не нагадував того сумного та зневіреного інваліда, якого я зустріла у Фрагорську. Він вже не сприймав занадто болісно, що хлопці йому допомагають, тому не переймався щодо дороги до річки. Хіба я не молодець, що забрала його до себе?

Звісно, Рівар погодився взяти всіх, хто побажає, і чоловіки ще якийсь час обговорювали щось дуже для них важливе. Коли пристрасті вщухли, і майже всі присутні розійшлися (ми залишилися з міським світилом медицини одні в будинку), я полегшено видихнула і посміхнулась. Повірити не можу, що майже звикла жити у такому бедламі.