Розділ 25

Розділ 25

Гонець був відправлений додому, Ліл з Майрою зібрали посуд і понесли його у двір, щоб там помити. В будинку нарешті стало просторо та тихо.

Останній укол місцевого антибіотика коменданту зроблено і пацієнт уже готовий до виписки. Залишилося дочекатися, коли його заступник, якого Деррілен так хвацько спровадив разом зі своїми бійцями та сплячою красунею, приїде забрати свого командира.

Як люб'язно повідомив Брей, красуня ще солодко спала, коли її заштовхали в підводу. Що спричинило те, що Тор не став чекати, поки дамочка прокинеться, незрозуміло. Він так прагнув з нею поговорити та пояснити щось, відоме лише йому одному.

Напевно, не став ризикувати. Леді цілком здатна була і віз розгромити, якщо дізналася б, що їй доведеться добиратися додому в непристосованому екіпажі.

– Коменданте, – спокійно поцікавилася я, коли Брей знову вмостився за вже чистим столом, розклав на ньому газети та поринув у читання, – ви одразу всіх заарештованих хочете забрати до Водного?

– Усіх, а що? – Тор навіть не зволив подивитися в мій бік, дивився у вікно, ніби там казна-що цікаве побачив.

– Отже, треба сказати Рівару, що поїде разом із вами.

– Це ще навіщо? – нарешті обернувся мій співрозмовник.

– Всі разом ви в віз не поміститеся.

– Я не збираюся їхати у возі, – насупився чоловік.

– Ось тому Рівар і їде з вами, ви в коляску сядете.

– Я солдат, а не якась зніжена дамочка, – отримала різку відповідь.

Це камінчик у мій город? Значить, якщо подорожую в екіпажі, а не верхи, то вже зніжена дамочка. Я почала закипати.

– Ви не поїдете на своїй коняці, коменданте.

– Поїду!

От же осел упертий.

– Ні!

– І хто мені заборонить?

– Я! Не для того витягала вас майже із потойбіччя, щоб ви своєю дурістю звели нанівець усі мої зусилля.

– Я знаю, що ти мені життя врятувала, – очі Тора потемніли, – і спасибі тобі за це величезне. Але тепер я робитиму те, що сам вважаю за потрібне.

Навіть не одразу знайшлася, що відповісти. Може, просто стукнути його по впертій довбешці?

– І ще, – продовжив уже спокійніше Деррілен, – бачу, що грошей ти не потребуєш, гадаю, маги своїх утриманок не обмежують у коштах. Але ти витратила на новітні ліки купу парелів, а я в боргу залишатися не звик. Лікарко Кардел, скільки я вам винен за порятунок свого життя?

– Коменданте Деррілен! – пролунав за спиною обурений вигук Брея, який до цього часу в нашу розмову не втручався. – Як ви можете так поводитися з жінкою?

Його голос пролунав наче крізь товщу води, бо в очах у мене потемніло від образи та люті, кров ударила в голову.

– Ви хочете знати, скільки ви винні мені, коменданте, – зміряла його крижаним поглядом, – так от, у вас не вистачить грошей, щоб зі мною розплатитися. Мої послуги коштують дуже дорого.

– Навіть не сумніваюся. Скільки це буде у цифрах?

– Я вже сказала, ви не в змозі сплатити, тому витрачене на вас я віднесу до витрат на благодійність. Ви нічого мені не винні.

– Я в змозі купити не тільки цей будинок разом з усім його вмістом, але і все село купою!

– Припиніть! – знову спробував втрутитися Брей, але на нього ніхто вже не звертав уваги.

– Такий багатий? – гаркнула я несамовито. – Мабуть, теж на утриманні у багатої дамочки?

– Мабуть, теж!

– Жастіно, – спробував перекричати нас Брей, – голубонько, заспокойся! Комендант пожартував!

– Не пожартував! – хором гримнули ми з Тором.

– Коменданте! – Брей постарався достукатися тепер до Деррілена. – Як ви можете так чинити?

– А як вона може так зі мною чинити? – вже не стримуючись кричав Тор. – Всю душу мені вийняла і серце розтоптала! Я ж хотів... А вона... Та біс із ним! – чоловік сердито мотнув головою, ніби відганяючи навіювання, і втупився у мене примруженими від злості очима. – Назви ціну лікування!

Я від гніву навіть не одразу зрозуміла, про що він репетує. Вирішила, що продовжує мене ображати, тому не подумавши як слід, вигукнула:

– Електричне обладнання!

– Що!? – в унісон пролунав чоловічий дует.

– Якщо ти такий багатий, – Остапа вже понесло, – то я хочу, щоб в обох моїх будинках була електрика. Тобі зрозуміло?

– Зрозуміло! – прошипів Тор, ніби це я маю право йому наказувати, а не навпаки.

– Жастіно! – почувся крик із вулиці. Це нарешті прибув заступник командира.

– Заходьте!

Дивно, але з’ясувалося, попри те, що у комендатурі нічого не відали про останні новини у нашому селі, однак прихопили з собою воза. Ймовірно, Зауні теж вирішив, що його командирові дістатися додому буде зручніше на м’якому сіні, ніж у сідлі. Разом із Зауні приїхав Бос, якому цього разу довелося попрацювати візником, і це йому зовсім не сподобалося. Але невдоволення вояка відразу ж випарувалося, тільки-но Тор наказав йому залишитися в Краї на посаді райнера.

Бос був настільки здивований наказом, що кілька секунд мовчки витріщався на свого командира.

– Я!? – нарешті прорізався у чоловіка голос.

– Ти, – спокійно підтвердив Деррілен. – Завтра ще двох хлопців надішлю тобі на допомогу.

А ось це – просто чудово. З Босом я вже знайома, він здався мені розважливим і стриманим. Впевнена, з нього вийде чудовий сільський дільничний.

До того моменту, коли вища влада закута нарешті відбула з нашого села, минуло не менше ніж година.

Спочатку Деррілен коротко поінформував своїх підлеглих про останні події, свідком та учасником яких став він сам. Потім військові вирушили до будівлі, де розташовувалася райнерська дільниця, готувати ув'язнених до етапування до Водного.

Зрозуміло ж, що я ув'язалася за ними. Впевнена, що колишній староста чудово виспався і відновився, тож тепер чекає не дочекається, коли відчинять в'язницю, щоб спробувати заморочити голови охоронцям та втекти.

Нехай учора на коменданта не вплинуло ментальне навіювання Годара, сьогодні хитрий староста може використати інший спосіб – наприклад, спробує змусити військових напасти на свого командира.