Розділ 23(2)

Хазяйка будинку, яка у своєму горі нічого навколо не бачила, нарешті помітила, що вони з дитиною у дворі вже не одні.

– Жастіно, – простогнала вона, задихаючись від сліз, – я знаю, що ти ненавидиш мене, але я тебе благаю, якщо можеш, допоможи! Богом заклинаю, врятуй мою дитину!

Її слова виявилися якимось поштовхом, що пробудив мене від ступору. Нехай я і не лікар, у повному розумінні цього слова, але тут мене вважають цілителем, і я не маю права зволікати з наданням допомоги. Адже саме для цього темний фейрі й поцупив мене з рідного дому.

Навіть якщо не зможу вилікувати дівчинку, все одно мушу спробувати зробити хоч щось! Підбігла ближче і крикнула:

– Де колодязь?

На шкірі маленької начебто відкритих пошкоджень не видно, отже, є можливість хоча б уповільнити руйнівну дію високої температури на тканини тіла і заразом із цим ще й бруд змити. Ще було б добре, якби криниця була глибока, тоді вода має бути холодніша. Не страшно, якщо дитина застудиться, з тою напастю ми з Бреєм впораємося, а от із цим...

– Жастіно, – пролунало за спиною, і я різко повернулася. То Рівар разом з Мішерісом примчали слідом за мною. Ліл, швидше за все, не ризикнула залишати двір на одного Брея. Чи мало що ще може там знадобитися?

Решту глядачів, мабуть, більше цікавило те, що відбувалося біля мого будинку, ніж нещасний випадок з дитиною. Зрозуміти їх, хоч і з великою натяжкою, можна. Зміщення сільської влади відбувається набагато рідше, ніж поранення та хвороби.

– Мишко, вкрай потрібна холодна вода, – звернулася до свого нового працівника. – Ріваре, акуратно та обережно візьми дівчинку у матусі, а ти, красуне, покажи моєму помічнику, де тут колодязь.

Конюх ошелешено подивився на маленьку, що вже аж захлиналася від плачу.

– Бігом! – гаркнула я.

Рівар здригнувся від несподіванки та слухняно підхопив дитину під ручки. Звісно, кричати на персонал недопустимо, але зволікання в такому разі смерті подібно.

Хвилину потому переді мною вже стояли два повні відра, і я почала швидко поливати ніжки та платтячко постраждалої дівчинки водою. Щоб не гаяти дорогоцінного часу, вирішила робити це на ходу. Больовий шок дитині забезпечений, а я не в змозі прямо зараз занурити хвору в сон, інакше від виснаження сама звалюся прямо посередині вулиці. Тому потрібно якнайшвидше дістатися додому.

– Михайле, тобі доведеться нести воду за нами. Впораєшся?

– Легко!

Так ми й рушили до мого дому. Рівар ніс дівчинку, я, зачерпуючи воду кухликом, поливала постраждалу шкіру малої, що безупинно ридала.

Мішеріс, пихкаючи, уперто пер два відра з водою, які катастрофічно швидко спустошувались. Хоч мама дитини й хотіла одне взяти сама, хлопець гордо відмовився.

І це така тут медицина!? Та це просто божевільня якась!

Лаяла себе, на чому світ стоїть, що так бездумно розтратила всі свої резерви на дурниці. Годара, звісно, треба було втихомирити, але нахабну пасію коменданта можна було зупинити іншим способом. Зараз я вже шкодувала, що просто не відважила їй ляпаса по фізіономії, аби заспокоїти.

А Валіра Тор поранив би, якби той, секундою раніше, не гепнувся на землю від мого впливу. Тож зухвалий син старости теж нікуди б не подівся. На жаль, ці розумні думки з’явилися у моїй голові із величезним запізненням.

Сама собі урочисто пообіцяла економніше використовувати свої нові здібності, щоб у майбутньому уникнути подібної ситуації. Коли ми дісталися до наших воріт, одне відро вже спорожніло, і Мишко віддав його жінці, яка все ще ковтала сльози.

Ми пройшли на подвір'я, проминувши селян, які здивовано витріщилися на нашу незвичайну групу. Очевидно, вони навіть уявити собі не могли, що лікар може так поводитися. Люди звикли, що допомогу потрібно випрошувати, благати про неї і не факт, що вдасться умовити лікаря виконати свій обов'язок.

– Ліл, – покликала зблідлу при погляді на нас помічницю, – у мене важка пацієнтка, тож вибач, але цей, – махнула рукою у бік заступника Лойса, – твій.

Потрібно віддати молодій медсестрі належне: вона ні словом, ні поглядом не висловила невдоволення чи невпевненості, лише кивнула головою. Як би не відлякати дівчину від захоплення медициною, а то в нас що не день, то нова пригода.

Проте я не зазнала жодних докорів сумління, що передала турботу про травмовану людину зовсім недосвідченій дівчинці. Якщо щось піде не так, то хворий сам винен, ніхто його не просив спрямовувати зброю на беззахисних людей.

– Мішерісе, – продовжила командувати, не перестаючи поливати уражену шкіру постраждалої дитини, – набери ще води. Швидше!

Кинула швидкий погляд на терапевта:

– Брею, тобі доведеться спочатку допомогти Ліл зі знеболенням та з кулею, потім терміново приєднуйся до мене, Ліл закінчить з пораненим сама.

– Добре, – колега навіть словом не заперечив.

– Чи маємо щось дуже ефективне для лікування опіків?

Брейн із жалем видихнув:

– Не думаю.

– Тофаре, – гукнула брата нашого конюха, – візьми в Рівара адресу аптеки та біжи на телеграф, треба відправити телеграму аптекарю до Фрагорська. Нехай він прямо зараз наймає посланця, щоб привіз нам ліки. Лікар Брейн напише тобі назву.

Біля моїх ніг опинилося ще одне відро повне води. Не припиняючи охолоджувати обпечені частини тіла пацієнтки, поглянула на спостерігачів, які все ще юрмилися на дорозі біля воріт. Віз, завантажений арештантами, вже був готовий до від'їзду. Спереду підводи із серйозним виглядом сидів тимчасовий виконувач обов'язків старости – Кадрон.

Тор стояв поруч із Зейдом, який зло витріщався на мене і, видно, щосили намагався не стогнати від болю. Його зуби були так сильно стиснуті, що навіть вилиці побіліли.

Що йому тепер не сподобалося, цікаво? Нехай радіє, що не я його оброблятиму, бо ненароком ще розріжу там, де не треба було. Або, взагалі, скальпелем в око випадково поцілю. За те, що намагався стріляти в нас.