Розділ 23(1)

– Тофаре, – несподівано примітила в натовпі знайоме личко, – йди сюди швиденько.

Коли мій перший у цьому світі пацієнт хутенько наблизився, кивнула на пістолет, про який Зейд наразі й думати забув, і звеліла:

– Підніми.

Хлопчик відразу зрозумів, про що я його прошу, вмить підхопив кинуту заступником райнера зброю і поспішив вручити її Тору.

– Лойс, – спокійно, ніби нічого не сталося, продовжив Тор, – підійди до старости.

Райнер не посмів не виконати наказу і, насилу тягнучи ноги, ніби вони в нього зненацька оніміли, почовгав у мій бік. Ми ж з Барсом так і стояли поруч із двома сплячими мужиками. Не встиг Лойс підійти ближче, як Валір видав уже знайому мені руладу хропіння з присвистом. У тиші це пролунало вибухом снаряда. І, як на замовлення, щось крізь сон промимрив Годар.

– То вони ж живі! – радісно констатував дід, який намагався за мене заступитись. – За шо ж дівку збиралися заарештовувати?

– От і мені це цікаво, – сказав Тор, – і навіщо збиралися застрелити елероя, теж хотілося б знати. Він також стріляв? Чи напав на когось?

Лойс тупо лупав очиськами на старосту та його спадкоємця і на запитання Тора ніяк не відреагував.

– Нікого ця звірюга не чіпає, – продовжив балакучий дід, – вона, взагалі, сама по селі не валандається.

Мій охоронець ображено пирхнув і насупився. Те, що його назвали "вона", Барсу дуже не сподобалось. Але зараз ніхто його обурення не помітив, бо очі всіх присутніх були звернені лише на незнайомого військового. Тор, зауваживши це, вирішив виправити ситуацію.

– Для тих, хто мене ще не знає, хочу одразу представитися: мене звуть Тор Деррілен. Я комендант вашого закуту.

Якщо у начальства і були якісь сумніви в тому, що я перебільшила ставлення моїх односельців до керівника комендатури, то зараз він мав чудову нагоду спостерігати, як змінюється вираз обличчя жінок і чоловіків, які стояли біля мого двору, від зацікавленого до перелякано-стривоженого. Як одностайно люди відступили від володаря всього закуту і завмерли.

Дітлахи, мабуть, особливо не переймалися справами дорослих, але, бачачи реакцію старших, вони теж переполошилися і стали насторожено переглядатися, як стривожені пташенята, що отримали сигнал про небезпеку, проте поки ще не зрозуміли, з якого боку вона на них чигає.

– Заспокойтеся, ніхто вас не збирається кривдити. Навпаки, я прошу вас допомогти мені навести лад у вашому селі.

Люди почали тихо перемовлятися, але кидатись стрімголов на допомогу коменданту ніхто не поспішав.

– Лойс! – Тор підняв рушницю сільського правоохоронця, тепер, напевно, колишнього. – Давай сюди ключі від райнерського приміщення та знак влади.

Дільничний знову зблід і слухняно пошкандибав на поклик, проте повз, ніби до його ніг причепився непіднімний вантаж. Віддав необхідне комендантові, що спокійно очікував, і завмер поруч із ним. Опиратися вищій владі Лойс і на думці не мав.

– Батьку, – Тор перевів погляд на дідуся, що з єхидною посмішкою спостерігав за Лойсом. Одразу було видно, що чоловік похилого віку не дуже симпатизував райнеру, – підійди ближче.

Старий здивовано підняв кущисті сиві брови, однак сміливо почимчикував до Деррілена. А через секунду здивовано витріщався на блискучий трикутний значок, який Тор причепив до його нагрудної кишені.

– Я розумію, батьку, що вік у тебе вже не той, щоб керувати людьми, але прошу тимчасово взяти відповідальність за село на себе, доки на загальному сході не оберуть нового старосту, а на посаду райнера з Водного не приїде хтось із військових комендатури.

Дідусь, який досі так сміливо висловлювався, раптом знітився:

– Та хто ж мене слухатиме? Я ж простий сільський мужик.

– Слухатимуть і виконуватимуть всі твої розпорядження. Це наказ коменданта. Так що командуй, треба он тих двох і цього терміново під замок, – і Тор простяг відібрані у Лойса ключі новому чи то райнеру, чи то старості.

Дід спробував випнути груди колесом, потім залишив невдалу спробу і махнув рукою:

– Мене, значить, Кадрон звати.

– Давай, Кадроне, берися до справи.

Частий тупіт копит і гуркіт коліс змусили мене підвести голову і поглянути на кінець вулиці. Звідти, гублячи дорогою сіно, мчала на всіх парах підвода з рештою працівників лікарні. Ймовірно, хтось із дітлахів уже повідомив їм про події, що в нас тут відбуваються. За кілька секунд Рівар зупинив коня і зістрибнув з воза.

– Що трапилося? – хлопець влетів у двір і насамперед роззирнувся. Побачив, що біля лавки, міцно вчепившись за спинку, стоїть його подруга, полегшено видихнув і помітно розслабився.

– Вже все нормально, – запевнила я візника, – заїжджай у двір, а то кинув за парканом Брея та Мишка.

– Чоловіки! – крикнув тимчасовий голова села. – Тобто хлопці! Давайте Годара та Валіра на віз покладемо. І принесіть мотузки якомога міцніші. Нам же не треба якихось викрутасів?

На мій подив, чоловіки, присутні на стихійному мітингу, кілька разів переглянувшись один з одним, охоче заходилися виконувати розпорядження Кадрона. Тепер Тор повернувся до мене:

– Лікарю, ти витягнеш кулю у Зейда, чи його одразу відправляти з рештою арештованих? Тоді завтра Фарел їм займеться, коли ми доправимо злочинців до Водного.

Ну, як я можу відмовитися? Хіба має медик право не виконати свою роботу лише через особисту ворожість? Що тут існує безліч підстав не надавати допомогу і з більш меркантильного приводу, намагалася не думати.

– Хай заходить, – буркнула неохоче і попрямувала до хати. – Ходімо, Барсе, тут тепер і без нас обійдуться.

Кажуть же люди, що не слід загадувати наперед, бо людина планує, а події відбуваються з волі самі знаєте кого. Я простодушно сподівалася, що Тор буде останнім пацієнтом, який лікується в моєму домі, а після цього мені нікого не доведеться в ньому приймати з відвідувачів за обов'язком служби. У мене зрештою буде звичайний житловий будинок – просторий та затишний, і головне – без юрби сторонніх людей. А кабінет та стаціонар – це по сусідству. Але не так сталося, як планувалося. І не зловмисний заступник райнера тому причина.