Розділ 22(1)

Вловила швидкий погляд Тора і, вдавши, що нічого не помітила, продовжила розмову:

– До речі, я тут згадала дещо. Розумію, що ви хотіли мені сюрприз зробити, тому купили душ та умивальник, а чому всіх цих тварин привели? Я думала, ви платню отримуєте грошима.

Військові трохи зніяковіли, і це мене ще більше заінтригувало.

– Селяни – інша справа, їм зручніше використовувати як оплату все, що вони вирощують, але ніяк не думала, що вам за службу платять вівцями.

Бос прокашлявся і пробурмотів:

– Гроші ми, звісно, отримуємо.

– Тільки їх не те щоб вистачало... – приєднався Кейн, який у цей час уважно вивчав чашку, що стояла перед ним на столі.

– Ось як? – треба ж, а на перший погляд і не скажеш, що військові відчувають фінансову нестачу – форми у всіх добре підігнані, чистенькі. Не нові, проте не запрані до неможливості.

– Начальство кривдить? – невинно зиркнула на Тора. А що? Він теж не абихто, а командир загону. Міг би й поклопотатися за своїх бійців перед комендантом.

– Їм скільки не дай, все одно мало, – поспішив на допомогу своєму другові та начальнику Зауні. – Усе спускають на баб та горілку.

– Еге ж, – невесело усміхнулася я, і за прикладом Кейна почала уважно розглядати свою чашку, – солдат ніколи свого не проґавить.

– Точно, – реготнув Кейн, – тому гроші швидко закінчуються.

Я просто шкірою відчула пронизливий погляд Тора. Хоч вираз і змінено, але підозрюю, командир здогадався, що я в курсі його розмови з Брейном.

Продовжуючи гіпнозувати поглядом ні в чому не винну чашку, поцікавилася:

– Тоді звідки живність?

– У вільний час допомагаємо сільським мешканцям: щось збудувати, відремонтувати чи викопати, а вони на подяку дають, що не шкода. Потім можна обміняти на щось інше.

– Зрозуміло, – промовила, вилазячи з-за столу. Ймовірно, Водне більше і багатше за наше село, раз там квартирують військові. – Барсе, – гукнула елероя, який давно вже закінчив свій обід і тепер уважно прислухався та придивлявся до того, що відбувається навколо нього, – ходімо, нам пацієнтів треба відвідати.

Думаю, що встигну повернутись, поки гості зберуться додому, тим паче дамочка, з якою Тор так горів бажанням поговорити, ще спить. Як же я якісно її приголубила – від щирого серця! А що як мадам не прокинеться аж до самісінького ранку? Ні-ні, такого щастя мені тут не треба!

Вже біля дверей озирнулася.

– Ага, ось ще що. Зауні, я планувала відпустити вашого командира додому завтра, але якщо все так вдало склалося і транспорт у вас із собою є, то я не проти, щоб ви забрали його прямо сьогодні. Потрібно тільки почекати ще годинку. Я зроблю укол, а вночі та вранці ваш медик сам зробить останні дві ін’єкції препарату.

– Ні, – сердито примружився Тор.

– Що – “ні”? – здивувалася я.

– Я нікуди сьогодні не поїду, – ось і зрозумій цих упертих вояків. То "давай, бігом відпускай", то "не поїду".

– Гаразд, ми обговоримо це, коли я повернуся.

– Нема чого тут обговорювати, – відрізав пацієнт.

– Колего, – приєднався до розмови Брей, – а якщо фельдшера не виявиться на місці?

Обурено зиркнула на Брея. "І ти, Брут?"

– Подивимося, – тільки й сказала, відчиняючи двері до коридору.

Подивитися не вдалося. Відсутня я була не більше ніж пів години, лише переконалася, що у хлопчика з переломом шина в порядку, а дівчинка, у якої витягнула скалку, охоче продемонструвала рану, що майже повністю затягнулася.

Але коли повернулася додому, у дворі й сліду не лишилося від того, що тут були сторонні. Не було ні воза, ні коней, ні господарів цих тварин. Тільки Саллі, що очманіла від навали чужинців, все ще витріщалася на ворота.

Отже, Зауні знову не обтяжив себе прощаннями.

Не виявилося і нашого коня, напевно, Рівар вирушив за травою, яку вчора накосив десь за струмком і залишив підсихати. Цікаво, чи Михайло разом із ним поїхав?

Але найбільше мене хвилювало інше питання – чи прихопив Зауні сплячу красуню, чи вона все ще спочиває на моєму ліжку?

Якщо тільки жінка ще тут, не факт, що вона тепер залишить мій будинок без втрат. Другої спроби нападу я не дозволю. Нехай вона хоч тричі коханка чи наречена Тора, але руки розпускати їй ніхто не дозволяв.

Майже підійшла до будинку, як гарчання, від якого в мене душа завмерла, змусило здригнутися від несподіванки. Барс, притиснувши вуха до голови, сердито вишкірився, дивлячись просто мені за спину.

– Жастя! – пролунав різкий окрик. Я миттєво обернулася і гнівно втупилася в нових "гостей".

Цього разу їх було двоє: похмурий та роздратований Годар і його синок, що нахабно посміхався. Відвідувачі впевнено увійшли у ворота і як до себе додому попрямували в мій бік.

– Чим можу бути корисна? – щосили намагалася стримати бажання послати їх туди, де Макар телят не пас. Але необхідність дізнатися, що старості цього разу від мене знадобилося, виявилася непоганим утримувачем.

– Ми прийшли сказати тобі, що Валір згоден одружитися.

– Вітаю з таким доленосним рішенням. Тільки я тут до чого?

– Не груби, дівко, – розлютився Годар. Останнім часом він майже завжди не в доброму гуморі, а зараз, взагалі, ледь іскри з очей не сиплються. – Або ти виходиш за мого сина, або підписуєш документ, що даруєш цей дім мені. Все одно в тебе ще один тепер є.

– А якщо я відмовлюсь?

– Пошкодуєш. Згадай, – голос старости змінив тональність, став тихішим і проникливішим, – ти сама хотіла віддати мені цю розвалюху. Давай ти прямо зараз підпишеш папірець, і я до тебе більше ніяких претензій не матиму.

Відчуття проникнення в мою голову цього разу було зовсім слабким, наче сил на те, щоб впливати на мене ментально, у Годара стало набагато менше.

Але я все одно виставила навколо себе захист, а то чи мало що? Раптом староста лише приміряється?

– Не пам'ятаю, – невинно розвела руками. – Начебто нічого такого нікому не обіцяла.