Розділ 22

Обід пройшов майже в дружній та невимушеній атмосфері. Тільки спочатку відбулася невелика затримка. Коли ми з охоронцем повернулися, Кейн, Бос і Мишко вже приєдналися до Брея за столом. Поруч із лікарем невпевнено присіла Майра. До неї під бочок примостилася Ліл. Зрозуміло, що з іншого боку від своєї кралі поспішив зайняти місце її вірний лицар.

Барс попрямував у куточок, в якому вже його чекала їжа, а я всілася на вільне місце між Кейном і Мішерісом.

Трішки замислилася, роздумуючи, як би зробити, щоб і Лейд не залишався обділений чудовою їжею, приготовленою Майрою, тому що решта всіх працівників лікарні в основному харчуються тут. Звичайно, я розумію, що вдома автоклавувальнику працювати зручніше, але якось несправедливо виходить стосовно нього. Підлаштувати обідню перерву на якийсь певний час навряд чи вийде, бо їмо ми завжди, як всі зберемося докупи. Треба якось домовлятися. Може когось із дітлахів посилати за ним, не так вже далеко йти до лікарні.

Несподівано зрозуміла, що в кімнаті стало підозріло тихо.

– Кейне, – пролунав за моєю спиною рівний голос Зауні, – підійди на секунду. Мені треба щось тобі сказати. Дуже важливе.

Хлопець здивовано озирнувся і поспішив виконати наказ. А що це був наказ, а не прохання, ніхто навіть не сумнівався.

Поки заступник командира про щось пошепки повідомляв своєму підлеглому, місце цього підлеглого за столом виявилося негайно зайняте. Тор спокійно опустився на щойно звільнений стілець і кинув на мене зухвалий погляд. Намагаючись не видавати свого обурення з приводу такої безцеремонної поведінки, вдала, що нічого особливого не сталося.

Проте не думаю, що хоч хтось за столом повірив, що нахабний командир опинився поруч зі мною ненавмисно, а не тому, що Зауні розчистив йому тепле місце. Замість того щоб накричати на них обох, щоб спочатку розібралися зі сплячою красунею, а потім вже і починали упадати за порядними панночками, довелося спокійно сказати:

– Ну, хлопчики та дівчатка, чого чекаємо? Обід холоне.

Притихлий Кейн повернувся до столу і трохи сковано сів біля Рівара. Останній вільний стілець дістався Зауні. Він, як ні в чому не бувало, вмостився на своє місце і взяв ложку.

Все-таки Майра – справжня чарівниця. Мені неабияк пощастило, що Флора запропонувала взяти її кухаркою. Такого кулінара, як у мене, удень з каганцем не знайдеш.

Начебто звичайні овочі та м'ясо, але суп такий ароматний і смачний, що пальчики оближеш. Овочеве рагу не гірше, ніж у висококласному ресторані. Екзотичний тонкий аромат якихось травок-приправок наповнив кімнату. Незабаром майже й думати забула про всі свої проблеми.

Що тоді казати про чоловіків? Для них, взагалі, одна з найголовніших насолод – смачно поїсти. Ось мої гості й не марнували часу, тим більше що меню військовослужбовців, швидше за все, різноманітністю не відрізняється.

Деякий час за столом панувала тиша, тільки інколи столові прилади подзенькували. Ймовірно, дитсадкова мудрість – “коли я їм, глухий й німий” – актуальна і в солдатському середовищі.

Тор теж мовчки жував, зрідка кидаючи погляди у мій бік. Мене відвідала смішна думка, що чоловік періодично повертається з метою переконатися, що я нікуди не зникла, а перебуваю на тому самому місці, де була, коли він попереднього разу зводив на мене очі. Але варто було мені притягнути ближче до себе кухоль, одразу пролунало запитання:

– Що тобі налити, Жастіно, молока чи узвару?

– Дякую, нічого не потрібно. Я сама в змозі собі лад дати.

– Я просто спитав.

– Я просто відповіла.

Навіть не припускала, що Тор настільки товстошкірий. Невже йому байдуже, що погляди всіх присутніх схрестилися на мені? А може, пацієнт спеціально мене провокує? Щоб остаточно роздратувалася та накричала на нього. Тоді можна сміливо вважати мене не лише легкодоступною, а ще скандальною та невихованою.

Рішуче відігнала безглузду думку. Гадаю, навіть Тор з його зарозумілістю та нахабством, не здатний на подібні вчинки. Але, схоже було, що зараз командир заспокоюватися не збирався.

– Жастіно...

– Ох! – пролунав захоплений вигук з іншого від мене боку, і я здивовано туди повернулася.

Виявляється, поки ми мило розмовляли з Тором, Майра вислизнула з-за столу і тепер виставляла в центрі стільниці велику плоску тарілку з рум'яними пухкими пиріжками.

Саме ця страва привернула увагу Мишка. Хлопець зачаровано витріщався на гірку здоби, і крила його носа тріпотіли. Очевидно, він зараз принюхувався до аромату свіжої випічки.

Що це з ним? Невже сім'я Михайла настільки бідна, що звичайні пироги для них – нечувана річ? Чи може таке бути? Зауні, оцінивши здивований вираз мого обличчя, вважав необхідним пояснити:

– Наш кухар не балує солдат такою їжею.

Тепер я перевела спантеличений погляд на заступника командира. До чого тут їхній кухар?

– Мішеріс живе при комендатурі, – спокійно промовив Тор, – він сирота.

Лише зараз зрозуміла, як безглуздо було думати, що звичайний сільський хлопчак може просто так супроводжувати групу військових. З чого це я взяла, що віз, на якому мені привезли подарунки, належить комусь із селян, і хлопчина з тої сім’ї? Зрозуміло ж, комендатура має як коней, так і інші засоби пересування доступні у цьому світі.

Я машинально взяла пиріжок, і слідом за мною одразу потяглися до кулінарних виробів решта учасників обіду. Не зрозуміла, вони що, чекають, поки я почну їсти? І застигла, тільки тепер усвідомивши – адже це, справді, майже завжди так і є! Чому я цього раніше не помічала?

Ніколи не звертала уваги, хто перший розпочинає трапезу. Бралася за їжу, щойно опинялася за столом. А зараз я раптом зрозуміла, що всі ці люди спочатку чекали, поки я візьмуся за суп, а потім ніби ждали на свою чергу, щоб тільки після мене розібрати пишні ароматні пиріжки.

Мішеріс навіть очі заплющив від задоволення, ретельно пережовуючи рідкісну для нього страву.