Розділ 21(3)

Ларго та ще один молоденький худорлявий солдат разом із Шартелями та Марелом нарешті покинули наше село. Зауні та Тор з дому так і не з'явилися, щоб проводити своїх підлеглих. Майра, залишивши малюка під опікою Ліл, швиденько наготувала мандрівникам цілу купу бутербродів на дорогу.

Екіпаж, в якому прибула сюди любаска Тора, був також відпущений додому. Віз, що доставив мені диво інженерної техніки, тепер звільнився, тож доправить красуню, коли вона очуняє від ”наркозу”, назад у Водне. Нічого, вельможна панна дорогою не розсиплеться. Нічого було без запрошення пертись у чужий будинок та ще й зі своїми претензіями.

Лейда відправила додому для виконання своїх безпосередніх обов'язків.

Поки Кейн і серйозний небалакучий військовий, якого звали Бос, за допомогою Рівара і хлопчика-візника встановлювали привезену конструкцію в новій клініці, в приміщенні, яке я планувала обладнати під кімнату відпочинку та їдальню, Зауні так і не з'явився на вулиці. Про що він може доповідати так довго? Не інакше, як змову проти мене організує разом зі своїм велелюбним командиром.

Але все колись закінчується: і добре, і не дуже.

Коли роботи з обладнання душа в новій лікарні добігли кінця, Майра покликала нас до обіду. Я задоволено оглянула виконану роботу: місткий, але не надто широкий бак був надійно прикріплений до стіни будинку, каркас кабінки міцно прикручений до підлоги та стіни. Потім хлопці обтягнули його зовні та зсередини тим матеріалом, який привезли із собою.

Усередині кімнатки, що вийшла, було встановлено невисокий дерев'яний короб із виїмкою посередині одного бортика, який покрили тією ж тканиною. Мені було цікаво: що робити із використаною водою? Невже вичерпувати доведеться? Але все виявилось простіше простого.

Потім Марел проробить отвір у стіні будинку, саме там де виїмка у бортику і брудна рідина витікатиме прямо надвір, через трубу, яка теж знайшлася у привезених речах. Після купання стік потрібно буде лише чимось затулити.

Під час роботи ми ще встигли побалакати про життя-буття військових і ще потроху про те, та про інше. Зокрема, я поцікавилася чи судили вже розбійників, чи ні? І чи можна почуватися у безпеці, знаючи, що бандити вже сидять у в'язниці. Я чомусь вважала, що в цьому світі такі процедури відбуваються набагато швидше, ніж у мене вдома.

Тимчасові працівники синхронно повернулися у мій бік і здивовано підняли брови, начебто я про якусь дурницю запитала.

– Вони ще не у в'язниці, – зволив нарешті відповісти Кейн, – зараз триває розслідування. І доки комендант не вирішив, що з ними робити, вони замкнені у підвалі при комендатурі.

Тепер здивувалася я. Дивно це все. Ліл казала, що староста та райнер так налякали жителів села лютістю коменданта закута, що селяни, взагалі, бояться звертатися до нього по допомогу. Навіть як виглядає цей загадковий начальник, мало хто знає. І тут людина, якій когось повісити, як раз плюнути, майже тиждень розбирається в тому, відправляти злочинців у в'язницю чи поки не варто.

А часом не може бути, що Годар із Лойсом надто перебільшили лютість господаря комендатури, і, можливо, староста навіть застосував для надійності дар переконання та нав'язування своєї волі? А раптом, самому комендантові не вигідно відправляти бандитів за ґрати?

Я розсудливо притримала крамольні думки при собі. Не варто озвучувати підозри, коли зовсім не знаєш людину, тим паче коли поруч солдати комендатури.

– Все, – нарешті скомандувала і махнула рукою. – Годі вже, краще все одно не буде, бо нікуди. Ходімо обідати, хлопчики. Та й мою охорону треба було давно вже випустити. Ще образиться на мене Барс.

– У вас є охорона, лікарю Кардел? – здивовано підняв на мене очі хлопець, що прибув із військовими, і який досі майже весь час мовчав.

– Ага, є. Елерой, – усміхнулася, дивлячись, як очі хлопчака широко розплющилися.

– Невже правда? Як же ви змогли змусити його охороняти вас? Говорять, що це неможливо зробити.

– Ніяк я його не примушувала. Він сам мене вибрав.

– Не може бути, – розгубився хлопчина. – А! – він сором’язливо усміхнувся. – Це ви так жартуєте.

– Які жарти, Мішерісе? – зробив великі очі Кейн. – Там такий звірюга!

– О! – підліток прохально подивився на мене. – А чи можна на нього подивитися?

– Не боїшся, що він з'їсть твоє серце? – замогильним голосом промовив колишній пацієнт.

– Замовчи, Кейне! – обурилася я. – Ти навіщо лякаєш дитину? Не бійся, Міше... Що за ім'я? Наче терткою по камені дряпаєш. Чи тобі подобається?

– Зовсім не подобається!

– Тоді, поки ти тут, можна я зватиму тебе Михайло?

– А чи є таке ім'я? – підозріло засопів новоназваний. – Жодного разу не чув.

– Є, навіть не сумнівайся!

– Тоді добре.

У супроводі чоловіків я вирушила додому і нарешті випустила свого охоронця, бо він досить довго пробув у моїй кімнаті. Доки Майра накриватиме на стіл для співробітників, пацієнтів та гостей лікарні, ми з елероєм кілька хвилин прогуляємося.

Все ще сплячу мегеру я гостею не вважала, тому чекати, поки дамочка прокинеться, щоб поїсти з усіма разом згідно із законами гостинності, навіть не збиралася.

Повільно йшла вулицею і поки Барс старанно обнюхував кожне дерево, що траплялося нам на дорозі, з усмішкою пригадувала вираз обличчя нових відвідувачів лікарні, коли ті побачили мого особистого охоронця.

Коли елерой зі своїм улюбленим лютим виразом на волохатій фізіономії вилетів із відчиненого приміщення, то не тільки Міш... як там його далі? Загалом, не тільки Мишко, а й статечний, незворушний Бос від несподіванки відсахнувся.

– О! – з придихом, побожно прошепотів хлопчина. – Оце так красень!

Я його чудово розуміла. Пам'ятаю, як сама відреагувала вперше, коли сірі крижані очі елероя зупинили свій погляд на мені. Тоді звір вирішував: чи варто йому самому зайнятися моєю охороною, чи довірити таку боягузливу дівчину комусь зі своїх побратимів по зграї.