Розділ 21(2)

– Дама перехотіла чаю, – спокійно констатувала я, – а як щодо вас, хлопчики?

– Я б не відмовився, – першим відгукнувся Зауні, – де тут колодязь?

– А я, мабуть, піч розтоплю, – глибокодумно підтримав його Кейн. І раптом знову засміявся: – Ну ти даєш, лікарю Кардел!

Ніколи не думала, що так сильно зрадію тому, що солдати привезли нам за роботу. Я маю на увазі не баранчиків (це виявилися саме вони), бо знати не знаю, що з ними робити далі. І говорю не про молочну частину (у кількості дві штуки) нечисленного стада. А про сюрприз, який терпляче чекав мене на возі, акуратно прикритий зверху мішковиною.

Але перш ніж мені доведеться хоч одним оком поглянути на той сюрприз, що неабияк зацікавив мене, потрібно було спочатку навести лад у дворі. А саме – прибрати кудись нерухоме тіло, яке мирно похропувало прямо на доріжці.

Коли врешті-решт сміх припинився, я заспокоїла бравих вояків, що так тому і бути, цього разу не вимагатиму від них відпрацьовувати їжу. Майра вже майже все приготувала до обіду і відпросилася на годинку додому. Відправила до неї Ліл із проханням, щоб кухарка прийшла прямо зараз, бо в нас гості, тож наготованого на всіх не вистачить. Тож чай відвідувачі можуть отримати вже незабаром, а обід буде дещо пізніше, ніж завжди.

Якщо сусідська дівчинка, яка доглядає малюка, пішла додому, нехай Майра забирає дитину з собою. Тут зараз повно людей, знайдемо когось, щоб тимчасово призначити нянькою.

Передбачувані няньки, від перспективи наглядати за маленьким дитям навіть зблідли, і на кілька кроків відступили, коли я це сказала, а потім швиденько розбіглися по всьому подвір'ю, ніби в них з'явилися вельми термінові справи.

– Треба внести Талієн у будинок, – Тор задумливо пошкрябав вкрите щетиною підборіддя.

– Не в мій, – холодно попередила я.

– Як це? – здивувався нахабний командир і, оцінивши непохитний вираз мого обличчя, запитав: – Ти хочеш сказати, що залишиш жінку ось так лежати на землі?

– Ні, цього я не казала. Але у своєму домі я її бачити не хочу.

– Жастіно...

– Тор, ви часто запрошуєте до себе додому чоловіків, які намагалися дати вам у пику? – не втрималася я.

Мій співрозмовник насупився й ображено подивився на мене. Не думаю, що комусь, взагалі, спаде на думку спробувати попсувати фізіономію Тору, але якщо раптом таке одного разу станеться, то командир, швидше за все, просто придушить того, хто посягнув на його здоров'я і красу, а не потягне його до себе в гості. То чому ж я маю робити інакше?

– Жастіно, будь ласка, – видно не часто доводиться самовпевненому військовому про щось просити, он навіть голос скрипить від напруги, – мені потрібно поговорити з Талієн, поки вона не поїхала. Коли вона прокинеться?

– Уявлення не маю, – безтурботно стенула плечима. – Мабуть, тоді, коли виспиться.

Мені б ще вміти приводити до тями тих, кого я приспала, бо солі у цьому випадку не допомагають. Це я вже перевірила. Треба в Орефа якось поцікавитися. До речі, чого він ще планує мене навчити?

Підлеглі Тора вдали, ніби те, що відбувається, анітрохи їх не зачіпає, і спокійно займалися своїми справами. Зауні розсідлав свого коня та обтирав йому боки жмутом трави. Кейн з темноволосим хлопцем про щось тихенько розмовляли. Ще двоє звільняли коней, запряжених у віз. Хлопця, який правив цими конячками, Рівар повів за будинок, прихопивши з собою відро.

Перевела погляд на Тора, який не зводив із мене очей. Брови чоловіка зійшлися на переніссі, вилиці помітно напружилися. Треба ж, як хвилюється про свою стервозну кралю!

І водночас помітила ще дещо: на лобі у пацієнта почали з'являтися дрібні бісеринки поту, а подих поважчав. Ось крихітна крапелька зісковзнула зі скроні й поповзла по щоці.

Що ж мені так не щастить? Не можу я допустити, щоб хворий, якого так вперто намагалася вилікувати, раптом звалився на землю поряд зі своєю красунею. Ясно ж, що він дамочку не відпустить, он як міцно тримає її за комір, притуливши для надійності спиною до своєї ноги. А сил у нього, мабуть, лишилося не надто багато.

Хоч дуже не хочеться поступатися, але доведеться капітулювати. Дуже шкода. Нехай я зроблю це згідно з принципами медичної етики та людинолюбства, але виглядатиме так, ніби я виявила слабкість.

– Жастіно, – тихо гукнув Марел, нетерпляче озираючись назад.

Ох, як же вчасно він нагадав мені про літнє подружжя, яке так і залишилося стояти біля воза, майже повністю забитого речами. Колишні власники з цікавістю спостерігали за подіями у сусідньому дворі, де жили такі невгамовні мешканці.

– Добре, – посміхнулася я, одразу вирішивши поєднати приємне з корисним. Точніше, приємне з неприємним, – я дозволю вашій дамі відпочити у своєму будинку.

– Дякую, – сіро-блакитні очі трішки потеплішали, а ледь помітний полегшений видих показав, як напружено чоловік чекав на відповідь.

– Але, – поспішила відбавити йому радості, – це не задурно. Я хочу, щоб двоє ваших підлеглих супроводили моїх колишніх сусідів у Торьохіно.

– Це ж зовсім в інший бік від Водного.

– Саме так. А що, якісь проблеми?

– Та ніяких, – командир роззирнувся на всі боки: – Ларго!

Смаглявий солдат миттю підлетів до нас і, витягнувшись, клацнув підборами.

– Це ж у тебе мати живе у Торьохіно?

– У мене.

За кілька секунд питання про охорону родини Шартелів на час поїздки було вирішено. Тепер Йола та Руту супроводжуватимуть не лише Марел, а ще й двоє професійних військових. Що в кілька разів підвищує шанси людей похилого віку на благополучне прибуття до дітей.

Примчали Ліл і Майра з дитиною, і життя увійшло у звичне річище.

Попри те, що опис подій зайняв чимало часу, все сталося дуже швидко. До того моменту, коли Брей, не дочекавшись повернення Ліл і Тора, теж вийшов на ґанок, я вже стояла біля воза.

Зауні, Марел і Лейд, отримавши дозвіл увійти в мій будинок, понесли туди сплячу красуню, слідом похитуючись поплентався Тор.