Розділ 21

Зачинила двері за елероєм, і тільки потім зрозуміла, що доктор Брейн, який спочатку так непримиренно став на мій захист, раптом вирішив підтримати нахабного командира. Чому? Що я пропустила?

Особливо напружуватися, щоб вирішити цю загадку прямо зараз, не було жодної необхідності, тому махнула рукою на дивну поведінку обох чоловіків і, знесилена, впала на ліжко.

Навіть роздягатися не стала. По-перше, все одно вночі вставати робити уколи. По-друге, одягненою я почувала себе впевненіше. По-третє... Не роздяглася просто тому, що не роздяглася. Я жінка і маю право на деякі примхи. Хоча б іноді.

У кімнаті вже було зовсім темно, що наштовхнуло мене на ще одну актуальну думку. Ну ніяк я не звикну до гасового способу освітлення приміщень. Може, вдасться випросити в Орефа ще один магічний світлячок для нашої з Ліл кімнати? Ой, не те! Може, мій "куратор" зробить ласку та за власним бажанням подарує мені світляну кульку, якщо дізнається, що без цього ніяк не можна обійтися? Адже прохання про допомогу на темного фейрі зовсім не діють.

З різким скрипом прогнулося ліжко – це на нього застрибнув мій особистий охоронець. Він трохи пововтузився і ліг у мене в ногах. Ну ось, а я вже збиралася трохи пожаліти себе перед сном, тільки як тут пожуритися досхочу, якщо м'яка пухнаста шерсть лоскоче п'яти?

– Барсе, – я мимоволі хихикнула, – відсунься, бо знову випхну за двері.

Обурено пирхнувши, елерой трохи перемістився та завмер. Цікаво, як можна жити взагалі без сну? Адже знаю, що поки спокійно сплю, Барс постійно напоготові: уважно вслухається і вдивляється в нічну темряву, чатуючи на зловмисника.

Цей страшний звір став мені не лише охоронцем, а й справжнім другом. Коли повернуся у свій світ, довго ще оглядатимуся в пошуках присадкуватого рудого красеня з лобастою головою і з симпатичними китичками на вухах, сподіваючись, що він точно звідкись спостерігає за мною сталевим поглядом сріблясто-сірих очей.

Ледве чутне гарчання м'яко виштовхнуло мене з обіймів безтурботного сну, і я почула тихий шепіт:

– Не поспішай, Ліл, а то розбудиш Жастіну. Нехай відпочиває, а ми впораємося самі, чи не так?

– Що винести? – це моя помічниця порається біля столика з медикаментами. Поруч на стільці стоїть гасова лампа.

Брей повільно перерахував необхідне, і скрип милиць підказав мені, що лікар відійшов від дверей. Отже, сьогодні колега вирішив знову залишитись на нічне чергування. 

Ну що ж, потрібно користуватися благами, що несподівано, але так вчасно на мене впали. Зі спокійною душею знову заснула, навіть не припускаючи, що, мабуть, сам Господь потурбувався, щоб влаштувати мені невеличкий перепочинок. Бо наступний день можна буде назвати лише одним словом — божевільня. До того ж деякі події геть-чисто зруйнують мій імідж крутої, незламної цілительки.

Нічого, начебто, не віщувало жодних потрясінь у розміреному сільському житті, і ранок радісно зустрів мене веселою, переливчастою треллю нашої співочої полонянки. Під моїм вікном, у гілках великої старої яблуні, Марел влаштував відносно велику клітку, де тепер заливалася мелодійним співом пташка, яку за моїм бажанням упіймав Барс.

Я прокинулася настільки відпочила, бадьора і готова до праці, що зараз була готова навіть здавати які-небудь фізкультурні норми. От що значить повноцінний сон. Звичайні ранкові турботи, перев'язки, уколи, сніданок – все було, як завжди. Тільки одне бентежило – постійне відчуття чужого погляду.

Дивно, хоча я жодного разу не зустрілася очима з проблемним пацієнтом, здавалося, що куди б не рушила, Тор точно знає, де я зараз перебуваю. Цікаво, що ніхто цього не помічав. Ну, окрім Брея, звісно. Але той прийняв вичікувально-спостережну позицію.

Невже Тор щось наплів лікареві, і той зараз намагається влаштувати моє щасливе сімейне майбутнє? Але чи не поквапився він? Швидше за все, бравий військовий активізувався, помітивши, що те, що саме йшло до рук, може прослизнути крізь пальці. А тепер, коли знає, що це я йому надавала першу допомогу, сподівається віддячити в нетрадиційний спосіб. Чи йому, справді, раптом стало байдуже, скільки чоловіків побувало в моєму ліжку?

Не може ж він серйозно думати, що після того, що він про мене наговорив... Ах, так. Тор же не знає, що я дещо чула, тому й поводиться, ніби нічого особливого не було.

Але сніданок мене нарешті доконав. Коли нахабний пацієнт, який цього разу влаштувався разом з усіма за обіднім столом, бо впевнено перемістився в категорію ходячих хворих, поцікавився, чи вистачає мені картоплі, чи трішки додати, за столом запанувала мертва тиша.

– Не треба, – коротко відповіла, сподіваючись, що це було перше й останнє запитання Тора. Але моїм очікуванням не судилося збутися.

– Жастіно, може, тобі молока налити?

– Ні, дякую.

– А...?

– А в мене для всіх вас гарна новина, – не витримала натиску. – Наша лікарня переїжджає до іншого приміщення.

Декілька секунд із задоволенням милувалася приголомшеними обличчями своїх підлеглих і ще одного не підлеглого. Здивована була навіть Ліл. Очевидно, Марел, як я і просила, навіть доньці не повідомив про зміни у нашому подальшому лікарняному житті.

– Тому, – продовжила, рішуче скидаючи руку Тора, яка раптом під столом різко стиснула моє коліно, – зараз ми з Марелом та Ріваром підемо щоб допомогти колишнім господарям зібрати останні речі, і одразу після цього почнемо облаштовуватися самі.

Не почувши ні слова заперечення, звернулася до кухарки:

– Майро, у новому помешканні ми сьогодні обідатимемо і вечерятимемо, тому їжу нам туди принесеш. Ліл, – перевела погляд на майбутню медсестру, – збігаєш до Лейда, і передаси, що він мені теж знадобиться. Потім повернешся сюди.

Нарешті звернулася до свого заступника, що ледве втримувався, щоб не засміятися: – Лікарю Брейн, сподіваюся, ви з Ліл тут з усім упораєтесь самі?

– Ми постараємося, – усміхнувся Брей, краєм ока кинувши погляд на нашого єдиного пацієнта.