Розділ 20(2)

Фрагорськ – містечко хоч і чимале, але дроти, що несуть світло в маси, туди поки що не протягли. Але в Бослейні, де якийсь час викладав у медичній школі лікар, якого я так вдало придбала для нашого села, електрифіковано майже половину міста.

Щоправда, будівля цього закладу була на території, куди прогрес ще не досяг. І щоб поєднати приємне з корисним, керівництво установи дозволило викладачам відкрити свої кабінети неподалік від навчальних аудиторій, а точніше – на першому поверсі у двоповерховому будинку самої школи. На вдячність за це медикам довелося придбати обладнання для подачі електрики до всіх приміщень навчального закладу.

Коштує така штука, напевно, дуже дорого, але вигода очевидна. Тому півтора десятка лікарів об’єдналися і купили потужний електрогенератор, школі добре і медикам непогано. Бослейн – велике та багатолюдне місто, тож клієнтів вистачає на всіх. Лікарям не доводиться мотатися зі свого кабінету до школи та назад, а студенти мають можливість проходити практику, як то кажуть, не відходячи від каси. 

За господарськими роздумами трохи відволіклася та заспокоїлася. Сподіваюся, що нинішній пацієнт виявиться останнім, хто проходив лікування у моїй власній оселі. Маю надію, що до понеділка ми зможемо все підготувати для приймання постраждалих та захворілих односельців уже у новому приміщенні.

Що клієнтів спочатку буде небагато, я не дуже переймалася. Навпаки, якщо люди менше звертатимуться за допомогою, буду тільки рада. Аби не хворіли. Але простежити за потенційними пацієнтами також не завадить. Адже можуть відмовлятися від допомоги просто через брак грошей на лікування.

А оскільки нестачу фінансів я поки що не відчуваю, лікуватиму всіх, хто попросить, поки не вичерпається грошове джерело. Точніше, поки не закінчиться князівська благодійність. Потім якось інакше викручуватимуся. Головне, налагодити роботу та підібрати для лікарні нормальних спеціалістів.

Так замислилася, що не помітила навіть, як дісталася додому, і опам'яталася, вже стоячи перед ґанком свого будинку.

– Ну що, друже, ходімо відпочивати? – потріпала по густій ​​шерсті елероя і, піднявшись сходами, потягла двері на себе. – Заходь.

Мала надію, що чоловіки вже закінчили неприємну для мене бесіду, бо коли відчинила двері до кімнати, мене зустріла абсолютна тиша. Не встигла полегшено видихнути, як мало не спіткнулася прямо на порозі – за столом сиділи двоє і похмуро дивилися на мене, ніби весь час чекали мого повернення.

– О! – удавано безтурботно посміхнулася я. – Пацієнт уже майже здоровий? А я лише завтра планувала дозволити йому підійматися. Ну, тим краще. Отже, я ухвалила правильне рішення. Післязавтра вранці, після того, як зроблю вам, Тор, останній укол, можете їхати додому. Звісно, із супроводом, про всяк випадок.

Медик і хворий переглянулись і знову подивилися на мене.

– А зараз прошу мене пробачити, я дуже втомилася.

Намагаючись виглядати спокійно і незалежно, попрямувала до своєї кімнати. Не встигла подолати й половину дороги, як мене зупинив напружений голос Тора:

– Жастіно, можна з тобою поговорити?

– Якщо це не стосується стану вашого здоров'я, то – ні, – люб'язно посміхнулася та продовжила шлях.

– Це важливо, – не здавався чоловік, – і не забере багато часу.

– Важливо для мене? – довелося пригальмувати й розвернутися в бік Тора.

– Ні, для мене.

– Тоді тим паче розмова зачекає до ранку. Не знаю чому, але чужі проблеми мені зараз не цікаві.

– Жастіно, будь ласка, – Тор підвівся, важко спираючись на стіл.

– Голубонько, може, вислухаєш пацієнта? – приєднався до бесіди Брей, кинувши несхвальний погляд на джерело моїх проблем та занепокоєння.

– Добре, – пересмикнула плечима, – я уважно слухаю вас, Тор.

– Можна без свідків?

– У мене від колеги секретів нема.

Коли ж він нарешті відчепиться від мене? Не впевнена, що зможу так само спокійно розмовляти з цим чоловіком, якщо ми залишимося з ним наодинці.

Брей ніяково опустив очі та втупився в стіл, ніби розглядав там щось видиме тільки йому, потім пробурмотів:

– Напевно, тепер мені час подихати свіжим повітрям.

– Припини, Брею, досить на сьогодні прогулянок. А вам, хворий, уже час у ліжко. На добраніч, панове.

Розвернулась і знову цілеспрямовано рушила до своєї кімнати.

– Жастіно!

Ось же прискіпався!

– Я, справді, дуже втомилася, – відповіла не оглядаючись, – тому на всі питання відповім завтра.

— Значить, я почекаю тут, — гуркіт відсунутого стільця змусив мене обернутися. Невгамовний пацієнт, не зводячи з мене зухвалого погляду, опустився на стілець і раптом похитнувся.

Ледве зубами не скреготнула від досади. Ось що він від мене хоче? Швидко подолала залишок шляху до бажаних дверей і, відчинивши їх, відійшла убік:

– Заходьте. Барсе, друже, зачекай мене тут.

– Отже, що за невідкладна справа у вас до мене? – байдуже поцікавилася, коли зачинені двері ніби відділили нас із Тором від усього навколишнього світу. Я й забула, наскільки вражаючим виглядає цей чоловік, коли стоїть. Його висока постать, міцна та атлетична, викликала трепет навіть тепер, коли я з усіх сил намагалася не звертати на нього уваги.

Прикро, що поряд з Тором я почуваюся маленькою і тендітною статуеткою, здатною будь-якої миті розсипатися блискучими осколками біля його ніг. Якби ж тільки цей чоловік любив мене, але... він солдат, і цим усе сказано. Солдат свого не проґавить. А я не бажаю ставати військовим трофеєм.

– Ти змінилася, маленька лисичко, – напівголосно сказав мій співрозмовник. – Дівчина, така ніжна і чуйна до моїх поцілунків, раптом перетворилася на холодну та чужу.

– А я і є чужа для вас, – підтвердила, ледве рухаючи губами.

– Я маю намір це виправити, тож прошу дозволу тебе відвідувати.

– Ні, – сама дивуюсь холодності свого голосу. – Сторонні люди в моєму помешканні небажані.