Розділ 20(1)

Ширма, що раніше відгороджувала ліжко тяжкохворого, зараз була відсунута, а за столом усе ще сидів Брей, тому не боялася, що Тор надумає запитувати чи пропонувати щось непристойне. Сміливо попрямувала до пацієнта і попросила повернутись на бік. Але цього разу незговірливий військовий відмовився. Він без жодного слова зсунув ковдру, надаючи мені для ін’єкції стегно.

Я тільки плечима знизала – не хоче, як хоче – і теж мовчки зробила укол. Але відійти не встигла. Тор схопив мене за руку і докірливо похитав головою. Спробувала звільнити руку – нічого не вийшло. Попри ослаблення від хвороби, чоловік залишався досить сильним.

– Докторе Брейн, – покликала я колегу, і мене відразу ж відпустили. – Поки на вулиці ще не зовсім темно, я піду трохи прогуляюся. Ви не проти?

Звертатися до Брея на "ти" при сторонніх вважала чомусь неетичним. Можливо, просто ще не звикла.

– Про що розмова, голубонько? Звичайно, йди, – здивувався лікар.

Покликала Барса і, кинувши використаний шприц на стіл, поспішила на вихід. Вилетіла в коридор, прочинила двері надвір, і тут у п'ятку щось боляче кольнуло. Напевно, камінчик потрапив у туфлю. Махнула рукою елерою, щоб виходив, а сама зняла взуття і ретельно його витрусила.

А за мить завмерла, стоячи на одній нозі з туфелькою в руці, бо з-за дверей почувся голос Брейна. Ось кажуть же люди, що не варто зупинятися біля чужих дверей, щоб зав'язати шнурки. Щоправда, двері якраз мої, і, мабуть, у прислів'ї йшлося про баштан, а не про двері. Одним словом, ніколи не варто підслуховувати, бо почуте цілком здатне кардинально змінити ваше життя.

– Може, варто вже поговорити з дівчиною?

Голос лікаря звучав голосно і виразно, мабуть, тому що його співрозмовник знаходився в іншому кінці кімнати. Ось і він приєднався до розмови:

– Гадки не маю, про що це ви?

– Я хоч і не відрізняюся гострим зором, але не побачити, що дехто кидає дуже промовисті погляди на Жастіну, просто неможливо.

– Вам здалося.

– Не думаю, молодий чоловіче. Я вже деякий час спостерігаю за вами обома і не можу зрозуміти, чому б прямо не сказати дівчині, що вона подобається? Тим більше, що, здається, і вона не зовсім байдужа до свого пацієнта.

– Лікарю, вона не байдужа до всіх чоловіків, які знаходяться навкруг неї, тому, швидше за все, і напросилася до вас у помічники. Але...

Я на пару секунд навіть забула, що треба дихати, чекаючи на продовження розмови, і дочекалася:

– ... я, як будь-який солдат, теж схильний помічати жіночі чари та захоплюватись ними. До речі, солдат ніколи не проґавить того, що саме йде до рук.

Не плакатиму! Більше ніколи й нізащо я не плакатиму через чоловіка! Та від сьогодні вони для мене як клас не існують, я до них буду ставитися, як до порожнього місця. Вони потрібні мені, наче собаці п'ята нога.

Що там ще говорила найчарівніша і найпривабливіша Надя з однойменного фільму, я пригадувати не стала. Механічним рухом повільно натягла злощасну туфельку і, ледве пересуваючи ноги, попрямувала надвір, ще почувши насамкінець частину діалогу. Обурений голос Брея враз підвищився:

– Так відгукуватися про будь-яку дівчину, взагалі, непорядно, а про жінку, яка витягла тебе майже з того світу, витративши на це купу часу, сил, нервів і грошей, просто підло!

– Про що це ви, шановний? – у голосі Тора подив пролунав дуже правдоподібно. – Лікар же тут – ви?

– Так. Проте я спеціалізуюся на внутрішніх хворобах. І я тут тільки тому, що лікар – Жастіна Кардел – люб'язно запросила мене до своєї щойно відкритої лікарні, щоб попрацювати якийсь час.

– Не може бути! Вона ж сама казала, що лікар повернеться і тоді...

– Не повернеться, а приїде, – холодно перервав військового Брей. – Коли...

Все, з мене досить.

Я навіть не знаю, як довго сиділа у дворі на лавці, намагаючись упорядкувати свої почуття. Сутінки повільно і ніби дбайливо накривали село, але повертатися до будинку мені зовсім не хотілося.

Тяжко піднялася і вийшла за двір. Бездумно подивилася на захід, де вечірня зоря пофарбувала пів неба у червоне, і неквапливо рушила дорогою.

Дітлахи ще щосили моталися з гиканням і сміхом, граючи у свої нехитрі ігри. І хоч декого мами вже голосно закликали додому, малі відгукуватися на поклик не поспішали.

Майже минула сусідське подвір'я, яке відтепер буде у моєму особистому володінні, як побачила Марела, що спускався з ґанку будинку. Чоловік помітив, що я зупинилася на дорозі, і подався до мене.

– Щось сталося? – спитала і навіть сама помітила, як безбарвно пролунав мій голос.

– А в тебе? – насупився завідуючий всім нашим господарством. – Ти якось дивно виглядаєш.

– Все у мене нормально, просто втомилася.

Моя спроба посміхнутися виявилася невдалою. Марел нахмурився ще більше.

– Ну-у… – недовірливо промимрив він. – Як скажеш. А я прийшов допомогти Йолу речі зібрати. Вони вже завтра хочуть поїхати.

Мій співрозмовник стурбовано почухав потилицю і невпевнено подивився на мене. Вочевидь щось хотів спитати.

– Викладай вже, – смиренно зітхнула, погладжуючи по голові Барса, який не відходив від мене ні на крок. Наче відчував, як тяжко у мене на душі.

– Я хотів на завтра відпроситись, – обережно почав Марел. – Знаю-знаю, що тобі будь-якої хвилини може знадобитися моя присутність. Але Йол був дуже добрим другом мого батька, і я не можу не підтримати його.

– Так ти вже допомагаєш, – здивувалася я.

– Потрібно супроводити їх до Торьохіного. Хоч розбійників і виловили, начебто, але раптом не всіх? А з такими грошима людям похилого віку одним їхати небезпечно. Можна було б дочекатися когось із їхніх дітей, але Шартелі прагнуть виїхати якнайшвидше, якщо вже із будинком все вирішили.

– Ми обговоримо це завтра, – пообіцяла я, та озирнулася на свій дім. Повертатися категорично не хотілося, але раптом Брею щось знадобиться?

– Ти зараз виглядаєш ще гірше, ніж тоді, коли зомліла, – раптом неввічливо заявив Марел.