Розділ 19

Наш нічний поцілунок виявився до прикрості недовгим і закінчився зовсім несподівано. Тор спробував притиснути мене до своїх грудей міцніше, відразу ж застогнав від болю і відпустив. На його лобі виступили бісеринки поту, а я миттєво протверезіла і відсахнулася.

– Уколи, – пробурмотіла сердито. – Зараз швидко все зроблю.

– Трохи згодом, – крізь зуби процідив Тор і простягнув до мене руку, – йди сюди.

– Ні, зараз.

– Пізніше, – наполягав чоловік.

Але в мені зовсім не доречно прокинулося почуття обов'язку.

– Зараз, – підвищила голос.

– Щось сталося? – почулося з-за ширми сонне бурмотіння.

– Це ще хто? – прошепотів Тор, брови його сердито насупилися.

– Все гаразд, докторе Брейн, просто пацієнт уколів боїться, – повідомила колезі, дивлячись, як зарозуміло стиснулися губи незговірливого хворого.

– Допомога потрібна?

– Не потрібна. Сподіваюся, що впораюся сама.

Взяла шприц і очікувально подивилась на Тора.

– Ну то як...?

– Гаразд, – невдоволено буркнув пацієнт і крекчучи та стогнучи повернувся на здоровий бік.

Ага, ось воно як – вирішив таки довірити мені свій дорогоцінний зад чи сподівається, що засоромлюся? Я єхидно посміхнулася, зробила світло трохи яскравішим і зсунула ковдру, а потім і штани з місця, самою природою призначеного для ін'єкцій.

Коли до смаглявої шкіри доторкнулася ватка, пацієнт напружився, невже, правда, уколів боїться? Зняла голку зі шприца, затиснула її основу між вказівним і середнім пальцем (хоч подібний метод не дуже правильний, зате дуже ефективний) і ляснула Тора по сідниці.

Сказати, що чоловік здивувався, це не сказати нічого. Він навіть не відразу зрозумів, що голка, власне, вже знаходиться в місці призначення. Другий укол зробила так само.

Тор тихенько хмикнув:

– Ось уже не думав, що ти збиралася мене відшльопати.

Гордо проігнорувала нахабні домисли стурбованого мужика і вирушила до свого ліжка.

Наступного дня я кілька разів ловила себе на думці, що бездумно посміхаюся. А коли залишалася на кілька хвилин одна, то взагалі заворожено застигала на одному місці.

Дивуюся сама собі, ніколи не відрізнялася легковажністю і не відчувала потреби заводити коханців.

Хто працював у стаціонарі, той чудово знає, що легкі та необтяжливі шури-мури та амури між медпрацівниками та пацієнтами не така вже й рідкість. І не важливо, одружений тимчасовий партнер чи ні.

Такий собі стаціонарний романчик деяких лікарів та медсестер цілком влаштовує. Їх навіть не бентежить, що більшість колег у курсі усіх перипетій любовних стосунків у рідному відділенні. Адже не завжди можна непомітно проникнути в матеріальну чи гіпсову кімнату, або палату інтенсивної терапії (якщо вона на цей час вільна від тяжкохворих), щоб швиденько задовольнити своє бажання. Хтось, колись, щось обов'язково помітить.

А коли коханець-пацієнт виписаний додому, палкі стосунки миттєво остигають. Як то кажуть "геть з очей – то геть із серця".

Я такого кохання не розуміла і романів із пацієнтами не заводила. Спочатку тому, що була вірною і відданою дружиною, а потім мені була гидка навіть думка, що я можу уподібнитися "творчій натурі" свого чоловіченька.

І ось тепер я теж застрибнула на ці граблі – лікарняний флірт.

Тільки як тепер при світлі дня тримати себе в присутності чоловіка, з яким уночі цілувалася до запаморочення, я гадки не мала, бо подібного досвіду в мене не було.

Такий стрімкий розвиток відносин був для мене незвичним. Та й чи стосунки це? Може, просто хвилинна примха солдата, що скучив за жіночою ласкою?

Вирішила поводитись так, ніби між нами нічого кримінального немає і бути не може. Тим паче це було не так уже й складно – у кімнаті з проблемним пацієнтом постійно знаходився хтось із нинішніх мешканців цього будинку.

На Тора я зумисно не дивилася, але все одно кілька разів ловила на собі його зацікавлений погляд. Вдавала, що нічого не помічаю, і сподіваюсь, у мене це непогано виходило. Що ще чиїсь уважні очі пильно спостерігають за тим, що відбувається, я й не припускала. А дарма...

Брей ретельно та вдумливо підготував список найнеобхідніших, на його думку, ліків. Рівар щойно запряг жеребця, щоб їхати до міста, коли якраз в цей час у двір не поспішаючи, статечно увійшов мій автоклавувальник, з пакунком випрасуваних бинтів і пелюшок. І я одразу згадала ще дещо.

Я сказала майже правду Брею, коли зауважила, що мене дуже здивувало пенсне, яке зручно примостилося на його носі. У своєму селі я не зустрічала жодної людини в окулярах і думала, що в цьому світі їх ще не винайшли.

– Лейде, збирайся, ти їдеш у місто з Ріваром, – одразу приголомшила я великого чоловіка, який навіть рота розтулив від подиву.

– Навіщо?

– Окуляри тобі купувати. Нікуди не годиться, що мій співробітник так погано бачить. Потрібно терміново це виправляти.

Спроби пояснити, що цей пристрій для корекції зору перевищує двотижневу зарплату чоловіка в чотири рази, я негайно припинила. Сказала, що нехай вважає їх спецодягом, що надається роботодавцем, і користується, коли готує матеріали для лікарні, якщо у повсякденному житті вони йому не потрібні.

– Потрібні! – аж підстрибнув Лейд. – Дуже потрібні!

– Тоді йди, збирайся. Можеш захопити із собою дружину, якщо вона вдома і забажає прогулятися містом.

Вже через пів години екіпаж з моїми співробітниками та дружиною Лейда викотився на головну дорогу і поторохтів у бік Фрагорська. Рівару було доручено закупитись в аптеці, господар якої надав мені неоціненну послугу переданою інформацією про доктора Брейна, тим самим чесно заробивши чотири додаткових пареля, як я й обіцяла.

Ще моєму візнику було доручено записати ім'я аптекаря та його адресу, тому що я лише сьогодні дізналася, що, на мій глибокий подив, цей світ не позбавлений деяких благ цивілізації. Навіть у нашому селі є телеграф! А мало що може мені знадобитися цілком несподівано. Перш ніж їхати до міста, я маю точно знати, де придбати потрібний мені препарат.