Розділ 17(3)

Елерой, який після того, як повернувся додому, не відходив від мене ні на крок, і тепер тихенько лежав біля стіни, відразу зрозумів, що відбувається. Він безшумно наблизився і поклав свою лапу мені на коліно.

– Дякую, Барсе, – погладила кудлату голову тварини.

Тепер я сприймаю його як друга, а не якусь непомітну тінь. Елерой повернувся на своє місце, а я величезним зусиллям волі змусила себе припинити ревіти та прислухалася. За ширмою з іншого боку кімнати начебто нічого не змінилося. Так само у два голоси тихенько хропіли Кейн та Зауні, і я зраділа, що ніхто з них не став свідком моєї хвилинної слабкості.

Занадто різко змінилося моє життя, відповідальність за здоров'я людей зросла в десятки разів у порівнянні з тим, що було раніше. І тягар цієї відповідальності викликав тривогу і невпевненість у своїх силах.

Але я знаю, що нехай не з усіма, але з багатьма проблемами здатна впоратися, бо команда в мене підбирається відповідальна та чуйна.

Насамкінець ще раз шморгнула носом і знову доторкнулася до чола Тора.

Дивно, але трав'яний відвар дійсно допомагав хоча б на якийсь час збити температуру, і зараз дихання пораненого було майже рівним і спокійним. Тор просто спав.

Ніколи й припустити не могла, що використовуватиму замість термометра свою долоню, щоб визначати наявність підвищеної температури у хворого, але такий вже цей світ – іншого способу поки не придумали. Чи придумали?

Відкинулася на спинку стільця і ​​замислилась. Як взагалі люди тут виживають? Невже князь Міллард не може силою своєї влади навести лад із медичним обслуговуванням у селах?

Лікарі є? Є. Маги є? Хай не дуже багато, але є. Гроші князь для цього має? Мабуть, має, якщо на обладнання лікарні у Велеровському закуту мені виділяються чималі кошти.

Тоді чому Міллард не накаже своїм підлеглим (не маю уявлення, хто в нього за це відповідає), щоб забезпечили лікарями всі села?

Я вже не раз міркувала, чому саме тут князь раптово вирішив виявити свою щедрість? І що далі, то більше мені здається, що турбота вельможного пана про своїх підданих тут ні до чого. Є інша причина, яку я поки що не можу розгадати.

– Панночко, – хтось покликав пошепки.

Ледве розліпила очі, підвела голову з подушки й здивовано глянула на Зауні. Не пам'ятаю, коли сон зморив мене, і як я примудрилася спати сидячи на стільці, а голову примостити поряд із головою Тора.

– Що?

Зауні уважно подивився на свого командира.

– Ліки не допомагають?

– Можливо, ще дуже мало часу минуло, – стримано пояснила я.

Тор неспокійно заворушився і розплющив очі. Повіки його трохи припухли, погляд ледь затуманений, але цілком осмислений.

– Що ти тут робиш? – із зусиллям видавив пацієнт. – Я тебе не кликав.

– Живу тут.

– Тоді що я тут роблю?

Я трохи задумалася, а потім прояснила ситуацію:

– Спиш у моєму ліжку.

Очі Тора розширилися, і він перевів погляд на свого заступника.

– Поки ти ще не питав, відразу відповім – Зауні теж спав у моєму ліжку.

Спокійно підвелася і швидко розпустила зав'язки на руках і ногах пацієнта, поки той ще не збагнув, що був прив'язаний. Але Тор навіть цього не помітив. Його погляд саме сфокусувався на ширмі, із-за якої висунулась фізіономія Кейна.

Поспішила ще більше приголомшити командира:

– І цей хлопчина теж щойно виліз з мого ліжка.

Нічого, гірше думати Тор про мене не буде (далі просто нікуди), а невеликий струс йому не завадить. Нехай би це поліпшення стану хворого свідчило про початок одужання. Але судити про це ще передчасно.

– Ну що, доброго ранку? Настав час приступати до ранкових процедур?

– Чого-о-о? – прохрипів пацієнт. – Ти що робити зібралася?

– Не треба так лякатися, – промовила миролюбно, – поки що тільки укол зроблю. Перев'язуватиму, коли лікар приїде.

Тепер мені вдалося здивувати Зауні та Кейна. Про те, що чекаю на нового співробітника, я їм не повідомляла. Але я і не повинна ні перед ким звітувати.Чи не так?

На шум із сусідньої кімнати висунулась розпатлана голова Ліл. Переконавшись, що все у відносному порядку та її присутність не потрібна, дівчина зачинила за собою двері.

Ще кілька хвилин мені довелося повоювати з невгамовним військовим, який ледве встиг прийти до тями, знову почав “качати права”.

– Чого-о-о? – знову обурився він, як тільки я спробувала змусити його повернутися на бік. – Я не збираюся тут усім голу дупу показувати!

– Я вже бачила твою голу дупу, нічого особливого в ній немає, – спробувала заспокоїти незговірливого пацієнта, але той від моїх слів взагалі мало не задихнувся.

– Не підходь до мене! – Тор спробував підвестися, але йому це не вдалося. – Якщо тільки посмієш залізти мені в штани, то згодом пошкодуєш. Я цього так просто не залишу.

– Не посмію, не хвилюйся, все одно їх на тобі зараз немає.

Приспати його, чи що? Тор заглянув під ковдру і зашипів:

– Все одно не підходь! Краще почекаю Фарела, хай він коле.

– Гаразд, – поступилася я, – не розглядатиму твій дорогоцінний зад. На стегно можна подивитися? Чи ти просто уколів боїшся?

Блиснувши обуреним поглядом, норовистий пацієнт зсунув ковдру зі своєї ноги, не забувши при цьому простежити, щоб стратегічні місця були надійно прикриті. Швидко ввела ліки та відійшла від гріха подалі.

Здається, що незабаром мені самій медикаменти знадобляться. Заспокійливі.

– Жастіно! – голос Рівара за дверима. Цей навіщо сюди примчав? Надворі ледь розвиднілося. Чи не сталося чого?

Швидко вискочила за двері й мало не зіткнулася зі своїм конюхом та візником в одній особі.

– Хтось поранився?

Рівар відступив від несподіванки.

– Ні, – він нерішуче зам'явся, – Ліл казала, що ти тепер бігаєш вранці, то я це... Не хочу, щоб Ліл одна з мужиками залишалася.

– Та ти лицар, – усміхнулася я, і хлопець почервонів, як маків цвіт. – Я не залишила б її одну. Але якщо прийшов, то дякую, мені дійсно необхідно розслабитися. Світанок мене заспокоює.