Розділ 17(2)

Одне тільки непокоїть: ліки насправді виявилися дуже недешевими. Один флакон ланісила коштує два пареля, а якщо враховувати, що вводити його необхідно не менше п'яти разів на день (як пояснив фармацевт), то лише за добу набігає значна сума, рівна заробітку простого ремісника за майже два з половиною місяці. А для стійкого позитивного результату колоти пацієнта потрібно чотири-п'ять днів.

Тому навряд чи цей метод лікування був би доступний хоч комусь із моїх односельців, якби не я. Але не час про це зараз думати. Вдихнула повітря всіма грудьми, ніби це могло надати впевненості, і рішуче попрямувала до кімнати, яка одночасно була операційною, процедурною, палатою та їдальнею.
Сподіваюся, такий стан речей буде недовго. Мій будинок перетворився на справжнісіньке прохідний двір, а я так і не з'ясувала, що до нього притягує як магнітом сільського старосту.

Неможливо жити там, де навіть на пів години не можна усамітнитися. До того ж тепер ще й Брейна треба десь прилаштувати. І я вирішила незабаром розпочати будівництво нової будівлі для сільського стаціонару.

Коли я покину цей світ і нарешті повернуся до себе додому, хай і не у своє рідне, Богом дане тіло, можливо, хоч хтось із моїх нинішніх односельців згадає мене добрим словом. Так що, поки є можливість, буду, як-то кажуть, творити добро. Тим більше, що кошти для цього мені виділяються вищою інстанцією.
Безшумно перетнула приміщення, на ходу заперечливо похитала головою, коли Марел почав підійматися, і підійшла до тяжкохворого, біля якого дрімав його вірний помічник.

– Зауні, – прошепотіла і легенько доторкнулася до плеча заступника Тора, – прокидайся, ти мені потрібен.

Той розплющив очі та зміряв мене здивованим поглядом:

– Звідки ти взялася?

– Тихо, – шикнула я. Ще розбудить Кейна, а це зараз небажано. Можливо, хлопцеві доведеться вночі чергувати біля ліжка свого командира. – Не має значення звідки. Друг привіз. Ти допомагатимеш?

– Що за друг? Маг? – не здавався підозрілий військовий. – Дивні в тебе друзі: маги, елерої...

– І фолки, – нетерпляче додала я, – саме тому вони разом із вами й вступили у бій проти розбійників.

– Ось як? І що ж молода дівчина мала зробити, щоб заслужити дружбу диких мешканців цих місць? – уїдливо посміхнувся Зауні, а я розлютилася.

– Якщо я лікую людей, це ще не означає, що сама не здатна завдати їм шкоди!

– Ти що маєш на увазі? – погрозливо підвівся зі стільця мій опонент.

– Ти чудово зрозумів, – жорстко відрізала. – Кейн, – підвищила голос, – прокидайся, ти мені потрібен! А тебе, Зауні, я попрошу піти та більше сюди не повертатися.

– Ти як зі мною розмовляєш, дівчисько? – прошипів заступник командира.

– Ти в мене в хаті, як не забув. А тут я вирішую, кого запрошувати, а кого ні.

– Це ти своїм односельцям можеш вказувати, а не нам!

– Не вам чи не тобі особисто?

– Для підтримки порядку та безпеки людей коменданту та бійцям комендатури надано право вільно входити до будь-якого будинку цього села та інших сіл Велерівського закуту.

– Мареле, – кивнула батьку Ліл, який і так уже підвівся з ліжка. Поруч із ним розгублено тупцював Кейн.

– Ти думаєш, сільський мужик впорається з солдатом?

– Сам, звичайно, не впорається. Але разом зі мною – навіть не сумнівайся, тож відійди.

– Не зли мене чи пошкодуєш.

– Зауні, – подав голос молодший боєць.

Не знаю, що він хотів сказати, сподіваюся, збирався прийняти мій бік, але я його перебила:

– Поки ми сваримося, втікає дорогоцінний час, необхідний для лікування Тора. Якщо тобі байдуже, житиме твій командир чи помре, краще йди й не заважай мені виконувати свою роботу. Тому що я не збираюся так просто здаватися і маю намір поборотися за його життя.

Виникла коротка пауза, під час якої пихатий вояк зміряв мене злим поглядом, потім процідив:

– Мені не байдуже. Тор мені як брат.

– Якщо це справді так, то роби те, що я тобі говорю. Коли твій командир піде на поправку, тоді й лаятимемося з тобою.

Зауні навіть зубами рипнув, проте послухався.

– Що ти хотіла?

Через секунду під здивованими поглядами трьох чоловіків зробила підшкірну пробу у Тора на передпліччі. Зауні мовчки притискав руку свого начальника до ліжка, тому що ввести не дуже тонку голку під шкіру виявилося досить непросто. До того ж Тор розплющив очі та спробував звільнити зафіксовану руку. Погляд командира гарячково переміщався то на Зауні, то на мене, але цього разу він нічого не говорив.

– Док, – здивовано прошепотів Кейн, – що це ти робиш? Ніколи не бачив, щоби так робили уколи.

Як можна доступніше для непосвяченого пояснила, що це, власне, ще не лікування. Я привезла з міста новий препарат, але побоююсь, що Тору він не підійде. Тому, щоб не нашкодити їхньому начальнику, зробила так, щоб лише незначна частинка препарату попала під шкіру.

– Дуже сподіваюсь, що його організм ніяк не відреагує на розчин. Якщо, на жаль, з’явиться почервоніння та набряк, ліки не можна буде використовувати.

З'явилася Ліл із темною скляною пляшкою в руках і навіть не здивувалася, коли побачила мене.

– Я ще принесла відвару, – пояснила вона. – У мами був зовсім невеликий пучок, і ліків вийшло мало. Я вже все віддала хворому. Баба Мара позичила мішечок зі своїх запасів. Чи тепер не треба?

Запевнила помічницю, що треба. Тому що, якщо все вийде і реакція буде негативна, одразу почну лікування ланісилом, а колоти одночасно з ним ще якісь препарати небезпечно. Тут травичка Мей і знадобиться.

Наступні пів години я носилася по хаті як припечена, просто не могла всидіти на місці. Перевіряла передпліччя хворого, мабуть, через кожні дві хвилини. Коли час вийшов, а ознак алергічної реакції так не з'явилося, у мене як гора з плечей впала. Ну все, громадянине начальнику, я тебе лікуватиму. Навіть думати не смій, що дозволю тобі померти. Одужання неминуче!

Але коли о дванадцятій ночі зробила вже третю ін'єкцію і вкотре напоїла пораненого жарознижувальним відваром, оптимізму в мене поменшало. Краще хворому не ставало, скоріше гірше. Розумію, що рано ще будувати прогнози, але все ж...

Під час сьогоднішньої перев'язки виявила, що шви на гомілці та на плечі Тора виглядають цілком стерпно, але рана під ключицею запалилася, і шкіра навколо неї почервоніла.

Ну і з чим, скажіть на милість, мені її перев'язувати? Одна втіха – завтра у нашій лікарні з'явиться справжній місцевий лікар. І нехай, як він сам каже, давно себе лікарем не вважає, але значний стос газет "Медичний вісник Бослейна" на моєму столі (частина цінного вантажу, який ближче до вечора доставив Рівар), говорить сам за себе – доктор Брейн стежить за новинками й після того, як відійшов від справ. Гадаю, що він, на відміну від мене, чудово знає, що слід накласти на рану, хоч і спеціалізується на внутрішніх хворобах.

Вже давно всі сплять, тільки я продовжую сидіти біля ліжка важкого пацієнта. Знаю, що від мого неспання краще йому не стане, але не можу змусити себе піти подрімати.

Коли я легенько торкнулася лоба хворого, він навіть не відреагував на мій дотик. Я не хочу, щоби цей чоловік помер. Несправедливо, коли йдуть люди в самому розквіті сил, здатні ще багато хорошого зробити у своєму житті. Щоку залоскотало, я потерла її, і в тьмяному світлі прикрученої лампи з подивом подивилася на вологу долоню.