Розділ 17(1)

– Мені ще не раз знадобляться консультації грамотного фахівця, а людям – уважний та чуйний лікар.

– Але як же...?

– У мене є коляска, за потреби вона буде у повному вашому розпорядженні, і троє чоловіків у штаті, які без розмов доставлять куди треба.

– Але я...?

– Хоча маю відразу попередити, харчуємося ми всі разом і особливі делікатеси готувати нікому. Ресторанів у селі немає.

– Але, панночко...

Думаю, що зараз пролунало б чергове обурення з приводу того, що ніхто тут не потребує милостині, тому я торохтіла без перерви.

– Я чудово розумію, що ви звикли до більш вишуканих страв, проте вам точно сподобається і наша їжа. Майра готує просто чудово.

– Послухай, дівчино...

– Якщо щось не сподобається, ви будь-якої миті можете повернутися. Наш конюх відвезе додому на першу вашу вимогу.

Фух! Знаю, що пру як танк, але не можу ж я упустити таку цінну для сільської лікарні людину? Та у разі гострої потреби родичі тяжкохворого просто на руках віднесуть лікаря куди треба. Для них головне – отримати кваліфіковану допомогу, а не те, як виглядає їхній лікар та спосіб його доставлення.

– Невже, справді, мої знання ще комусь можуть принести користь? – недовірливо запитав Брейн.

І раптом його очі розкрилися ще більше, хоч я думала, що далі нікуди. Його погляд спрямувався мені за спину, і я відразу здогадалася, що могло так здивувати лікаря. Або вірніше – хто.

– Орефе, – я швидко повернулася до фейрі, який і тут мене знайшов, – мені дуже потрібна твоя допомога, правда!

– Могла б і привітатись спочатку, мишко. І скільки ще повторювати, що тобі не потрібна допомога?

Я мало не загарчала від досади. Така нагода отримати у свою лікарню найкращого лікаря міста, поки він не схаменувся від подиву, а цей... фейрі...

А згаданий фейрі, схиливши набік голову, дивився на мене непроникним поглядом своїх незвичайних очей, наче чекав чогось. Ну чому він такий незговірливий? Втім, Ореф хоч і твердить щоразу одне й те саме, але все-таки допомагає мені, нехай іноді й усупереч моєму бажанню.

Ще кілька разів дещо робив і на моє прохання. Наприклад, забезпечив освітлювальним приладом і наклав захист на князівську грамоту.

Невиразне і неймовірне припущення вразило мене, як блискавка серед ясного неба, і я ризикнула його перевірити.

– Добре, ти маєш рацію. Мені не потрібна допомога. Я впораюся з усіма проблемами й без тебе, але спочатку хотіла б забрати доктора Брейна до клініки. Ти перенесеш його до мого дому?

Блондин посміхнувся:

– Зараз?

– О! – це, нарешті, відмер господар будинку. – Я ж ще не сказав “так”.

– Але ж скажете? – нахабно напирала на розгубленого чоловіка. Впевнена, що ми одне одному просто потрібні. Мені – його розум, досвід, знання та медична література, а йому треба знову навчитися жити повноцінним життям, інакше ця зовсім ще не літня людина одного разу помре наодинці від голоду.

– А як же мої книги? – хвилювався за найцінніші речі в домі лікар.

– Книжки як? – поцікавилася у темного.

– Не нахабній, мишко. Тільки його перенесу.

– Гаразд, – миттєво капітулювала, – книги забере Рівар.

– А тебе не турбуватиме, – безцеремонно поцікавився Ореф, – що в лікарні працюватиме не зовсім повноцінна людина?

Цікаво, якщо я зараз спробую запустити у фейрі стільцем, чи встигну хоч доторкнутися до його спинки?

– Не встигнеш.

Прикро!

– Мене дуже бентежила б присутність у лікарні неповноцінного лікаря, – обережно глянула на терапевта, якого вже подумки вважала своїм співробітником, – тому я ніколи такого до себе не покличу. Але я не вважаю, що наявність будь-якого фізичного недоліку робить людину неповноцінною. Для мене головне, щоб повноцінною була душа.

Я рішуче повернулася до лікаря.

– Значить, завтра вранці, докторе Брейн? – наполегливо домагалася згоди від захопленого зненацька чоловіка. І дочекалася. Тільки не відповіді, а запитання.

– То я маю погодитися? – не вірив своїм вухам чоловік.

– Ну, звичайно! А як же інакше?

– Добре, я згоден.

У пориві вдячності кинулася до Брейна і цмокнула його в щоку, через що вилиці чоловіка миттєво вкрилися рум'янцем.

– Я зараз пришлю свого помічника, щоб допоміг зібрати ваші речі та завантажив у наш екіпаж найнеобхідніше, – поспішала втілити своє бажання у життя. Як то кажуть – "хапай, Петре поки тепле".

Господар будинку тільки очима кліпнув розгублено.

– А потім ви дозволите йому перекусити у вашому будинку перед дорогою? Ми вирушили в дорогу дуже рано і поснідати не встигли. Продукти у нас із собою, – збрехала, не моргнувши й оком.

Дозвіл був отриманий, і я попрощалася зі своїм новим співробітником до завтра.

На вулиці пояснила Рівару, що йому слід робити, дала грошей на продукти й веліла, щоб купив стільки їжі, щоб вистачило лікарю і на сніданок. Барса про всяк випадок умовила супроводжувати коляску, а то мало що? Ореф сердито, але мовчки спостерігав за моєю суєтою, і тільки коли я нарешті повернулася до нього, простягнув руку:

– Іди сюди!

– Ще не все, – сховала свої руки за спину, – я маю купити ліки, за якими приїхала. Це досить далеко звідси.

Фейрі не став сперечатися, миттю опинився поряд і схопив мене в оберемок.

Хвилин за двадцять ми вже дісталися додому, а я дбайливо притискала до грудей пакет із двома коробками, у кожній з яких було по двадцять п'ять скляних флакончиків, до половини наповнених сріблясто-білим порошком.

Ланісил – новий і, як запевнив мене фармацевт, неймовірно ефективний препарат для боротьби з тяжкими запаленнями. Сподіваюся, що в цьому випадку він допоможе.

Сама собі не вірю, що все так успішно провернула. І лише тому, що вчасно зрозуміла – з якоїсь дивної причини прохання про допомогу темний фейрі категорично відмовляється виконувати, ніби саме слово “допомога” йому щось на зразок табу.