Розділ 17

Найперша думка, яка відвідала мене, коли ми прибули на вказану адресу, – тут ніхто не живе! Коляска зупинилася, я зістрибнула на землю, поспішила до потрібного мені двору і стала, роззираючись.

Акуратний будиночок з пофарбованими синьою фарбою віконницями та фронтоном виглядав дуже симпатично. Але на подвір'ї була якась занедбаність: кущі, що росли уздовж гравійної доріжки, вимагали стрижки, дві клумби прямо перед ґанком зовсім занедбані, велика яблуня схилила свої гілки, засіяні плодами, майже до землі. Великий сухий сук прикрашав високе декоративне дерево.

Обережно прочинила хвіртку (раптом у дворі злий собака?) і покликала:

– Хазяїне! Чи є хто вдома?

Відповіді не було. Може, тутешній мешканець залишив житло і подався гостювати до своїх рідних? Я ж від радості, що підшукала потрібну людину, навіть не поцікавилася в аптекаря, скільки цьому лікареві років? Можливо, він настільки похилого віку, що, взагалі, вирішив залишити не тільки практику, а й свій будинок, та назавжди переїхати до дітей?

– Панночко, – з сусіднього двору висунулася круглолиця жінка в довгій синій сукні та яскраво-червоній хустці, – ти заходь і стукай у двері. Вдома він, сьогодні бачила.

– Дякую.

Відчинила хвіртку і рвонула до ґанку, молячись, щоб місцеве світило медицини не відмовило в допомозі. Злетіла по сходах і рішуче постукала фігурним металевим молоточком, що висів на дверній ручці.

Секунда, друга, третя… Чи господар погано чує, чи категорично не схильний приймати сьогодні гостей.

Поки терпляче чекала хоч якоїсь реакції зсередини будівлі, огляділася навколо: ґанок чисто виметений, і перед порогом свіжа ганчірка. Неподалік від входу, біля стіни, стояла потемніла від часу прямокутна дошка, довжиною близько пів метра.

З якоїсь незрозумілої причини мені раптом стало дуже цікаво, що це за дошка і що на ній з іншого боку?

Через те, що впускати мене все одно ніхто не поспішав, вирішила подивитись ближче. Підійшла до об'єкта, що зацікавив мене, і розвернула лицьовою стороною до себе.

«Доктор медицини Брей Брейн», – гордо повідомляв напис, майстерно виконаний витонченим рукописним шрифтом.

Від входу нарешті почувся брязкіт засува і коли двері відчинилися, я вже стояла перед ґанком, наче нікуди й не відлучалася.

Що змусило доктора Брейна перестати приймати пацієнтів, я зрозуміла, щойно побачила у дверях високого худорлявого чоловіка років сорока п'яти з благородними рисами обличчя. Великі карі очі лікаря дивилися сумно і безрадісно.

– Чим можу бути корисним? – примружився господар будинку, вдивляючись у мене. А я стояла і неввічливо витріщалася на лікаря, ледь рота не розтуливши з подиву.

Той насупився:

– Невже панянка жодного разу не бачила каліку, що так уважно мене розглядає?

Саме так, найкращий лікар округи виявився інвалідом. Ймовірно, стався трагічний випадок, внаслідок якого чоловік втратив ногу. І зараз він стояв на правій нозі, важко спираючись на милиці, а замість лівої – тільки підгорнута вище коліна штанина, пристебнута кількома шпильками. Я схаменулась, і від сорому кров кинулася мені в обличчя.

– Вибачте, докторе Брейн, – пробурмотіла винувато. Звичайно ж, чоловік розсердився, а хто на його місці був би щасливий стати об'єктом надмірної цікавості?

– Я просто жодного разу не бачила ось це, – показала рукою на пенсне, що примостилось на носі лікаря.

– Просто Брейн, – поправив господар будинку вже більш прихильно. – Я давно вже колишній лікар.

– Колишніх лікарів не буває, – нахабно заперечила й одразу ж додала: – Ви мені дуже потрібні!

– Голубонько, я навіть племіннику своєму не потрібен, – невесело посміхнувся Брейн, – то навіщо я знадобився юній дівчині?

– Ви впустите мене в будинок? – спитала наполегливо. – Мені потрібна ваша допомога.

– Якщо хочеш позбутися небажаної дитини, то це не до мене.

– Докторе Брейн!

– Добре, заходь.

– Слухаю тебе, – відновив розмову господар будинку, коли ми влаштувалися за великим круглим столом, вкритим синьою скатертиною. – Вибач, чаю не пропоную, саме сьогодні закінчилася заварка. Завтра привезуть продукти й тоді...

Брейн замовк, і виникла незручна пауза. Швидко окинула напівпорожню кімнату поглядом і зрозуміла, що мені сказали неправду. Впевнена, що заварка закінчилася не сьогодні й з'явиться у цьому будинку точно не завтра.

– Як щодо консультації? – поцікавилася обережно. – Я заплачу, не хвилюйтеся.

Брейн знову насупився:

– Я не потребую милостині, голубонько. До мене приїжджають колишні учні та...

– То ви ще й викладач! – радісно вигукнула я. – Мені вас сам Бог послав!

Чоловік аж здригнувся від моєї бурхливої ​​реакції.

– Я деякий час викладав у Бослейнській медичній школі.

– Докторе Брейн, мені, справді, життєво необхідна ваша допомога!

– І якого роду допомога?

– У мене в будинку знаходиться людина, яка отримала в бою з бандитами тяжке вогнепальне поранення. Рану ми обробили, ретельно почистили, але ускладнень уникнути не вдалося. Сьогодні вранці у хворого піднялася температура, і він почав марити.

– Панночка – моя колега!? – здивувався співрозмовник.

– Можна й так сказати, – невизначено пересмикнула плечима, – тільки що робити далі, я не знаю, бо не дуже знаюся на новітніх медикаментах.

– Швидше за все, поранений помре.

– Швидше за все – не означає, що це точно станеться?

– Я спеціалізуюся на внутрішніх хворобах, на жаль, а не на вогнепальних ранах.

Мене дуже порадувало, що чоловік навіть не помітив, що заявив про свою професію у теперішньому часі.

– Саме професіонал мені зараз і потрібен. Хто, як не фахівець із внутрішніх хвороб, допоможе боротися з інфекцією та запаленням?

Брейн дуже важко підвівся, спираючись на стіл, підхопив милиці під пахви та повільно рушив до вікна. Там зупинився і почав дивитись на вулицю. Який же він худий!