Розділ 16(3)

– Так, саме ти, – серйозно подивилася на Ліл. – Мені потрібно терміново поїхати. Біжи додому і якщо, на наше щастя, Мей має цю траву, нехай швиденько зробить відвар і пояснить, як їм потрібно користуватися. Як повертатимешся, забереш Рівара, нехай сідлає коня, ми поїдемо верхи. Сподіваюся, що тварина витривала і довезе нас обох, бо часу вкрай мало. Ось ці порошки, – поклала на край столу кілька маленьких пакетиків, – даватимеш по одному через кожні три години. Сподіваюся, що всі вони не знадобляться, і ми повернемося раніше, але про всяк випадок...

На прощання проінструктувала Зауні та Кейна, щоб у жодному разі не надумали відв'язувати свого командира, бо його життя зараз у них у руках. Якщо Тор засне, будити його не треба, нехай відпочиває.

– А ти куди? – підозріло примружився Зауні. – Саме зараз ти Тору дуже потрібна.

– Вашому командиру зараз дужче потрібні ефективні ліки проти лихоманки, ніж лікар. Ось я й намагатимусь знайти в місті щось більш дієве, ніж те, що в мене зараз є. А як щодо вашого лікаря? Можливо, він допоможе? І взагалі, чи правда, що він п'яниця?

– З чого ти взяла? – у два голоси запитали Зауні та Кейн.

– Хтось у дворі про це говорив, – тепер здивувалася я.

Ймовірно, Зауні не почув бурмотіння солдата, хоч і був тоді недалеко.

– Райт, – знову в унісон сказали обидва чоловіки, а Кейн додав: – Вони з нашим фельдшером не дуже ладнають. Фарел напився лише один раз, і то причина була.

– Шерше ля фам? – поцікавилася я.

– ...?

– Жінку не поділили?

– Райт одружився з нареченою Фарела, а тепер плете про нього абищо, щоб принизити перед своєю дружиною, а то раптом вона повернеться до свого колишнього, – пояснив Кейн. – Тим більше він молодший.

Зауні насупився:

– Треба ці плітки припиняти. Райт зовсім розпустився.

– То може, все-таки до Фарела? – задумливо промовила я. – Хоч він і не лікар, але, мабуть, має чималий досвід. Можливо, він згодиться сюди приїхати?

– Не думаю, що погодиться, панночко, – знову відповів заступник командира. – Ще невідомо, чи все гаразд із рештою постраждалих бійців.

– Це точно, – підтримав старшого Кейн. – Крім тих, що ви тут перев'язували та зашивали, принаймні троє поранених не захотіли, щоб їх лікував чужий лікар, тож сюди навіть не завертали.

– Значить, у місто, – ухвалила остаточне рішення.

Поки чекала на помічницю і Рівара, спостерігала за тим, як зосереджено й уважно доглядають пораненого його підлеглі.

– До речі, – раптом прийшло на думку, – чому ваш фельдшер не лікує моїх односельців? Адже Водне набагато ближче, ніж лікар з іншого закута.

– Йому якнайсуворіше це заборонено.

Коли Ліл у супроводі свого залицяльника примчала до лікарні, я вже змінила своє рішення їхати верхи, а то чи не станеться так, що зовсім не зможу всидіти на коні, та звалюся, як лантух з картоплею, адже раніше у мене такого досвіду не було. Все ж на транспортному засобі нехай і довше, одначе надійніше. Дасть Бог, все врешті-решт буде гаразд, якщо, звичайно, я зможу знайти потрібний препарат і лікаря, який мені його порекомендує.

Насамкінець озирнулась і, непомітно для Зауні та Кейна, підняла руку долонею до Тора. Ореф дозволив мені занурювати в сон дорослих, і гріх було не скористатися таким корисним умінням.

Пацієнт, який до цього вже трохи заспокоївся і зараз спокійно лежав, заплющивши очі, одразу ж заснув. Ми з Барсом тихенько покинули кімнату.

До Фрагорська дісталися набагато швидше, ніж минулого нашого відвідування. Напевно, цьому сприяли гарна погода, ковдри, які я захопила з собою на додачу до подушок, і те, що я зараз була одна на задньому сидінні коляски та переміщалася на ньому, як моїй душі було завгодно. Тому не довелося зупинятися, щоби розім'яти ноги. А Рівар цього і не потребував. Елерой, якого я майже силоміць загнала до коляски, розмістився разом із Ріваром на передньому сидінні.

Перша спроба домовитися з лікарем, який жив найближче від околиці міста, виявилася вкрай невдалою. Варто мені тільки було згадати, що медична допомога потрібна за межами його населеного пункту, як товстенький низенький лікар, обурено потрясаючи трьома підборіддями, запитав:

– Дівчино, ти серйозно вважаєш, що я поїду в якісь нетрі?

– Це не нетрі, а цілком нормальне село, – намагалася я заспокоїти розсердженого ескулапа.

– Роботи повно і тут, тож мені немає ніякої необхідності шукати клієнтів у лісовій гущавині! – бризкаючи слиною від обурення, що переповнювала його, заверещав товстун. – Якщо потрібна допомога, везіть потерпілого сюди.

– Він не переживе дороги, невже незрозуміло? – тепер розізлилася я.

– Мені до цього немає жодної справи, зрозуміла?

– Зрозуміла, – раптом заспокоїлася я. Витрачати на такого нерви та здоров'я зовсім ні до чого. – Зрозуміла, що ти не лікар, а недоумок!

Попри верескливі погрози за спиною, покинула будинок людини, яка виявилася не найкращим представником найгуманнішої професії у світі.

– Не вийшло, – констатував Рівар, як тільки побачив моє непроникне обличчя. З коляски висунув голову елерой, де він ховався, щоб не привертати особливу увагу. Я лише головою мотнула заперечно.

– Шукатимемо наступного?

– Ні, поїдемо до аптеки. Пам'ятаєш, де закуповувалися минулого разу?

Хвилин за п'ятнадцять я вже заходила в невелике приміщення, де аптекар, з яким ми хоч і познайомилися не дуже вдало, зате розсталися майже друзями, одразу кинувся мені назустріч.

– Доброго дня, панянко! – кругле обличчя чоловіка розпливлось у доброзичливій усмішці. – Що бажаєш цього разу?

– Я бажаю отримати інформацію.

– Ось як? – здивувався аптекар. – І яку ж?

Я витягла з кишені жменю монет і поклала одну з них на прилавок:

– Мені потрібен лікар.

– У нашому місті їх не менше двох десятків, – здивувався господар аптеки, не забувши при цьому ковзнути зацікавленим поглядом по монеті.