Розділ 16(2)

Знову?

Я здригнулася і відсахнулася. І тут, коли я повністю протверезіла, нагадала про себе ще одна обставина – у приміщенні було абсолютно тихо. Ні звуку!

Це означало лише одне – обидва бійці, що лежали на ліжках в іншій частині кімнати, зараз вже не спали. І хоч бачити нас через ширму не могли, але чули – чудово.

Від ознобу, що раптово накрив, похолонули пальці. Спробувала відійти, але командир із цим рішенням не погодився. Він тільки міцніше схопив мене за руку і знову потягнув до себе. Я не поступилася, і чоловік розчаровано застогнав:

– Ні-і.

Його гаряча долоня була страшним контрастом моїм холодним пальцям. Яка ж я дурепа стурбована! Обережно, але рішуче звільнила свою кінцівку із міцного захоплення пацієнта і вискочила із-за ширми:

– Зауні, вставай, допомагатимеш! У Тора почався жар.

Чоловік відразу злетів з ліжка, що тільки підтвердило мій здогад – сну в нього не було в жодному оці. З сусіднього ліжка повільно підводився Кейн.

– Тобі протипоказані навантаження! – заперечила я, на що отримала тверду відповідь:

– Я не збираюся тягати мішки з картоплею, але чим зможу – допоможу.

– Гаразд, – махнула рукою, – вставай. Тільки гляди, знімати руку з косинки не смій.

– Зрозумів, – погодився пацієнт і подався до мене.

– Дорогенька, – жалібно долинуло від вікна, – ти де?

Почувся стогін, а слідом – болісний схлип.

– Чорт, – прошипіла я, – він намагається підвестися. Зауні, тримай його!

Ми всі одночасно рвонули до ліжка з пораненим, але свого другого пацієнта я зупинила:

– Кейне, стань на стілець, тільки обережно, і відсунь засувку он у тій коробці на стелі, нам потрібне світло. Зауні, – тепер скомандувала заступнику командира, – тримай Тора за здорове плече та руку, щоб він не зміг підвестися з ліжка.

Поки чоловік слухняно виконував мій наказ, я, лаючи себе на всі заставки, що не передбачила заздалегідь подібної ситуації, схопила приготоване про всяк випадок простирадло і смикнула щосили, розриваючи навпіл по всій довжині. Потім кожну з отриманих половинок спіткала та сама доля, а я отримала чотири довгі неширокі смужки. Тим часом Кейн виконав своє завдання, і в кімнаті стало видно, як удень.

– Барсе, швидше розбуди Ліл і тягни її сюди. Кейн, тримай Тора за іншу руку, тільки акуратно.

– Слухаюся, док, – відрапортував хлопець, притискаючи за лікоть до ліжка травмовану руку свого командира.

– Що сталося? – почувся за спиною зляканий голос помічниці.

– Ліл, – коротко розпорядилася я, – неси чотири пелюшки, бігом!

Медсестра без зайвих слів зникла в нашій кімнаті й за мить простягла мені потрібні предмети.

– Пацієнта потрібно роздягнути, –  звеліла рішуче. – Швидко!

Я повністю зосередилася на роботі складаючи полотняні смужки вчетверо, і спочатку навіть не звернула уваги, що обидва чоловіки дивляться на мене, як на божевільну.

–  Чого стоїте? Негайно виконуйте!

Дивно, але вони послухалися. Спритно почали стягати з хворого штани, не забувши потім ретельно прикрити його простирадлом.

– Що ти збираєшся робити? – ошелешено запитав Зауні, дивлячись, як я обертаю пелюшкою нижню частину гомілки командира.

– Хочу прив'язати його, – спокійно пояснила. Склала навпіл смужку з простирадла, зробила на кінці петлю, в яку просунула стопу Тора, і легенько затягнувши, закріпила вузлом на стійці ліжка.

– Ти з'їхала з глузду? – приголомшено поцікавився замкомандира. – Тор мене в порошок зітре за те, що я дозволив таке. І правильно зробить.

– Зауні, – нетерпляче відмахнулася я, – це робиться для безпеки пацієнта. Зараз він цілком здатний завдати собі непоправної шкоди. Просто повір мені, якби можна було обійтися без цієї неприємної процедури, я цього не робила б.

Коли другу ногу пораненого було надійно зафіксовано, веліла зняти сорочку з Тора, проти чого той раптом почав дуже заперечувати. Двоє чоловіків ледве впоралися з ним, і я нарешті прив'язала його руки.

– Чорт, Зауні! – не витримала, – не дивись на мене так, наче я вбивця. Краще стеж, щоб пацієнт не намагався підвестися, інакше доведеться змусити його заснути, а мені зараз конче потрібно дізнатись, марить він чи ні.

– Дівчинко моя, – видихнув втомленим від опору голосом Тор, звернувши на мене захоплений погляд, – твої очі як безхмарне літнє небо, в них потонути можна.

– Марить, – констатувала я, не звертаючи уваги на недовірливі погляди обох чоловіків.

Тор несподівано підняв голову і чітким ясним голосом сказав:

– Ти не така як усі, ти – особлива.

Жаль, що все це стосується не мене. Намагаючись здаватися байдужою до слів красеня, повернулася до молодшого пацієнта:

– Кейн, Ліл зараз дасть тобі ківш з водою, обтиратимеш свого командира мокрою ганчіркою, щоб хоч трохи знизити температуру, поки не подіють ліки.

Молодий чоловік глянув на мою помічницю, якій не потрібні були вказівки, вона одразу ж побігла до відгородженої частини кімнати, де в нас були піч, умивальник і відра з водою.

– Зауні, ти своє завдання знаєш – стеж, щоб пацієнт не смикався.

Потім мовчки розвернулась і попрямувала до нашої з Ліл кімнати. Лише тужливо озирнулася на відгороджений куточок. Як можна жити у лікарні? Я навіть не в змозі нормально привести себе до ладу. З цим треба щось терміново робити. Інакше, якщо хворих побільшає, мені доведеться ночувати в сараї.

Потрясла головою, відганяючи дурні думки, і розкрила інструментальний столик. Щоб набрати у два шприци ліки, знадобилося не більше трьох секунд, і я знову попрямувала до тяжко хворого.

Ще кілька секунд пішло на знеболювальну та протизапальну ін'єкції, які, на мій найбільший жаль, швидше за все ніяк не допоможуть у цій ситуації. Адже ми маємо справу не з застудою, а із запаленням від вогнепальної рани, це ж набагато складніше і страшніше. Зниження температури якщо і буде, то ненадовго.

Тому рішення потрібно приймати, добре все обміркувавши та зваживши. І я зважилася на крайній захід – поїздку до міста.