Розділ 16

За допомогою чарів Орефа ми вже перенеслися в мій будинок, а я все ще намагалася впоратися з нерівним диханням і погасити те збудження, яке так несподівано охопило мене.

І раптом ніби ураган налетів. Від сильного поштовху я похитнулась і мало не впала, бо фейрі вже не тримав мене. Страшний плямистий звір стрибнув назустріч і, вставши на задні лапи, передні закинув мені на плечі. Шорсткий язик пройшовся по моїй щоці, а потім мене ретельно обнюхали та оглянули на предмет ушкоджень.

Як це було приємно! Думаю, що ми були відсутні лише кілька хвилин, бо Ореф попереджав, що час на загадковому пляжі тече інакше, ніж в іншому місці. Але Барс все одно почав за мене хвилюватися.

Я й забула те трепетне почуття, коли знаєш, що на тебе хтось чекає, переживає і турбується, чи все в тебе гаразд. Погладила свого охоронця по густому хутрі, відчуваючи, як мої губи самі собою розпливаються в радісній усмішці.

Але зараз мені повинно бути не до сантиментів. Потрібно терміново попросити мага, щоб допоміг знайти грамотного та не надто самозакоханого лікаря, адже іноді просто необхідно проконсультуватися зі справжнім фахівцем.

– Орефе! – гукнула темного, коли той уже відвернувся від мене. – Стривай!

– Що? – нетерпляче кинув маг у відповідь.

Напевно, я справді порушила його плани, і зараз він поспішає скоріше мене позбутися. Але мене це не зупинило, і я рішуче продовжила:

– Хочу тебе попросити...

– У маленької мишки несподівано з'явилося якесь непереборне бажання? – пролунав низький спокусливий голос блондина, від якого в мене одразу пересохло в горлі й кров кинулася до щік.

Майже несвідомо облизала губи й через силу видавила:

– Ні.

– Тоді, до зустрічі.

Не встигло відлунати останнє слово фейрі, як на місці, де він щойно височів увесь такий гарний, уже нікого не було. Ну що за незбагненний чоловік? Мені іноді здається, що він мене навмисне дратує і бентежить, бо не хоче витрачати свій час, допомагаючи мені. Тоді чому все ж таки приходить навіть тоді, коли я не кличу його?

– Барсе, – знову погладила кудлату голову звіра, який тепер стояв на всіх чотирьох лапах і нікуди від мене не відходив, – я теж дуже рада тебе бачити.

Тепер, коли я сповнена сил і енергія в мені б'є ключем, треба закінчити роботу. Проте зробила лише один крок до дверей у палату й одночасно операційну, як у мене перед носом з'явилися чорні очі. Аж відсахнулася від несподіванки, хоча мала б уже спокійніше реагувати на подібні витівки чаклуна.

– Відсьогодні можеш укладати в ліжко і дорослих, – почувся насмішкуватий голос Орефа, – тільки не більше трьох на добу. І не здумай не послухатися, інакше отримаєш на горіхи.

Поки обурювалася черговою двозначністю, явлення чаклунських очей народу розтануло, ніби його й не було, а я продовжила свій шлях.

Відчинила двері, і на мене подивилися відразу кілька пар очей.

– Жастіно! – зрадувано вигукнула Ліл, стягуючи з обличчя тканинну маску, через що на останній одразу залишилися плями крові. – З тобою все гаразд? А ми тут намагалися навіть ходити потихеньку, щоб тебе не потурбувати.

– Скільки я спала? – поцікавилася, оглядаючи кімнату.

На одному з ліжок зараз лежав Зауні й, з незрозумілої мені причини, зло поглядав на медсестру. На другому сидів Марел і не зводив очей з Рівара.

За операційним столом у медичній масці та сорочці з закоченими рукавами, стояв мій конюх. Обличчя над маскою в нього було білішим за сніг, а очі майже круглі. Схоже, Марел тепер страхував саме його.

Рівар підтримував ногу Тора, піднявши її над столом, допомагаючи своїй подрузі накладати пов'язку пораненому командиру. Які ж вони у мене молодці!

– Хвилин десять, – повагавшись, відповіла на моє запитання Ліл. – Я тут затрималася, бо намагалася, щоб усе було зашито рівненько, як у тебе. А потім ще все навколо рани вимила та обробила шви, як ти показувала. Рівар мені допомагає, – дівчинка з гордістю глянула на свого хлопця, чого той, втім, зовсім не помітив, тільки тупо витріщався на свої забруднені кров'ю руки.

– Ой! – вигукнула Ліл. – Зараз все дороблю.

– Ти просто розумниця, – я щиро похвалила свою асистентку, коли вона розрізала кінець бинта і зав'язала акуратний бантик.

– Його треба переодягнути, – задумливо промовила я, спостерігаючи, як Рівар обережно опускає ногу пацієнта на стіл. Потім хлопець зірвав з себе маску і так полегшено зітхнув, ніби скинув із плечей неймовірний тягар, який не давав йому навіть дихати вільно.

– Я його переодягну, – донеслося загрозливо з ліжка. – Бракувало ще, щоб дівчата роздягали мужика. Де це бачено? Тор мене зі світу зживе, якщо дізнається, що я таке дозволив.

– Це якщо він сам на цьому світі затримається, – буркнула я. – А ти чого лежиш? Тобі погано?

– Подобається мені тут лежати, – процідив військовий крізь зуби, – ліжко м'яке, і не дме, – але я знову перехопила роздратований погляд Зауні, кинутий на Ліл.

Цікаво, що тут сталося, доки я була відсутня?

– Гаразд, – легко погодилася, – переодягай ти. А Марел та Рівар допоможуть. Зараз підберу якісь штани батька, сподіваюся, що підійдуть. А сорочку Тора якраз маю. Тільки на пошкоджену руку рукав не надягайте.

Я закінчила промову і, намагаючись не розреготатися, з гідністю пішла до кімнати, з якої щойно вийшла. Було неймовірно смішно бачити приголомшені обличчя та здивовані очі всіх присутніх, ну, крім сплячого красеня, звісно. Особливо виразно здивувався Зауні. Ймовірно, не очікував, що Тор Чудовий може мати якісь стосунки із сільською простушкою.

Через кілька хвилин чоловічий одяг уже лежав на столі, а ми з Ліл вирушили на вулицю, де в альтанці за будинком кілька солдатів все ще чекали результатів операції. Барс, безумовно, ​​пішов разом із нами.

– А де Рон? – раптом згадала про свого маленького пацієнта, коли ми вже вийшли у двір. Адже в кімнаті, де спала, його не було. Не може ж дитина бути на вулиці одна в таку годину? Темно ж зовсім!