Розділ 15(2)

Марел і Рівар за допомогою двох бійців спритно підхопили пораненого з землі, внесли до будинку, зняли з нього кітель і поклали на операційний стіл.

Своєму чоловічому персоналу я наказала далеко не йти, тому що ми з Ліл будемо зайняті й витрачати час і сили на оточення не збираємося. Та й не жіноча це справа – ловити своїми ніжними ручками здоровенних мужиків. Зауні не зрозумів, про що мова, і здивовано підняв брови.

Коли я розрізала і відкинула все одно вже зіпсовану сорочку, ми з Ліл почали обробку вогнепальних поранень. Одна з куль прошила навиліт верхню частину грудей під ключицею, тому на спині чоловіка виявилася друга рана. З одного боку, це погано – зайве пошкодження на тілі. З іншого – це просто чудово, не доведеться длубатися в раневому каналі в пошуках кулі.

Хоча, звісно ж, добре очистити рану необхідно, чим я й зайнялася. Ліл уважно стежила за моїми діями, сушила операційне поле лише з одного мого погляду. Добре, що кілька оброблених бинтів у нас ще залишилося.

Тільки навряд чи їх вистачить. Тепер, коли в моєму штаті з'явився Лейд, потрібно буде у вільний час наробити марлевих тампонів та віддати їх нашому стерилізувальнику. Хоч би зараз мені вистачило вже підготовленого матеріалу.

За моєю спиною пролунав здавлений схлип, і, озирнувшись лише на секунду, побачила, як Марел підхоплює під руки Зауні, обличчя якого посіріло, очі закотились. Ну, чогось подібного я й очікувала. Чоловіки ж істоти дуже ніжні та вразливі, незалежно від того, чи вони військові, чи цивільні.

Повернулася до перерваної операції, впевнена, що мої працівники самі вирішать, що робити далі із нерухомим тілом солдата.

– Жастіно! – долинуло з коридору.

– Заходь, Лейде, – відразу впізнала голос відвідувача.

Величезний чоловік бочком протиснувся в отвір. Ще й з дверима потрібно щось вирішувати, щоб за потреби можна було пронести всередину будинку ноші із постраждалим. Щоправда, нош у моїй лікарні теж поки немає. І невідомо, чи діятиме тоді захист, що стоїть на домі?

– Жастіно, – знову озвався новий співробітник, – я тут ще підготував бинти. Гадаю, знадобляться.

– Правильно думаєш, – схвально посміхнулася я. – Ти просто молодець!

Все-таки щастить мені останнім часом на добрих людей. Про поганих згадувати зараз не хочеться.

– Віддай Марелу, – звеліла сумлінному працівнику і знову повернулася до столу.

Робота просувалась не так швидко, як мені хотілося б. Давалася взнаки втома. Несподіваний наплив пацієнтів із травмами різної тяжкості, необхідність тримати себе спокійно та впевнено, незаплановане занурення у сон дорослого чоловіка, забрали у мене дуже багато сил.

Після накладання пов'язки ще довелося витягувати кулю, яка засіла в м'яких тканинах плеча. Я час від часу кидала погляд на зблідле обличчя сплячого пацієнта і подумки молилася, щоб усі мої старання допомогти йому не виявилися марними.

Вогнепальне поранення – це вам не поріз або перелом, нехай навіть досить серйозні. Ризик того, що рана запалиться або загноїться, у кілька разів вищий. А поранення командира виявилися, безсумнівно, найважчими з усіх.

Небезпечні бактерії вже почали свою руйнівну роботу, і, боюся, що в такій ситуації ускладнень не уникнути.

Поки моя асистентка, яка теж зблідла від хвилювання і напруженої роботи, накладала чергову пов'язку, я попрямувала до протилежної сторони столу, де мені ще треба було зашити пораненому поріз на гомілці. Як Тор примудрився отримати його у такому місці, зовсім незрозуміло.

Штанина чоловіка вже була розрізана до коліна, і рана прикрита пелюшкою. Це Рівар, розуміючи, що ми з помічницею потребуємо підтримки, пересилив себе і трохи допоміг.

І тут сталося те, чого я ніяк не очікувала. Тор застогнав і поворухнувся. Цього ще не вистачало! Чому так скоро? Я й так уже ледве тримаюсь на ногах. Щоб знову приспати пацієнта, мені знадобляться залишки моїх останніх сил. А роботу ще не закінчено.

– Ліл, – серйозно сказала я, глянувши на розгублену дівчинку. – Дуже сподіваюся, що цього не знадобиться, але все одно хочу попередити: я можу не встигнути зашити останню рану. Якщо це станеться, я впевнена, що ти впораєшся сама.

Ліл ще більше зблідла і шумно проковтнула слину. Щоб уникнути больового шоку, якщо Тор прокинеться досить швидко, набрала в шприц знеболюючий препарат і зробила укол, від чого пацієнт знову глухо застогнав.

– Марел!

– Тут я.

– Підстрахуй мене.

– Що зробити?

– Не відходь далеко від мене, будь ласка.

– Зрозуміло.

У той момент, коли затуманені болем очі командира розплющились, я змусила його знову заснути. Тільки тепер мені це далося нелегко. Раптом відчула себе постарілою на кілька десятків років.

– Працюємо, Ліл, – прошепотіла я і взяла пінцет, який мені відразу подала помічниця.

На щастя, ця рана була неглибока і не дуже довга, швів на п'ять. Я старанно промила її та простягла руку за голкотримачем, який, після того, як його робочі кінці вкоротили майже на третину, став набагато зручнішим у роботі.

Перший стібок, другий, третій... Як крізь вату почула хрипке гарчання Барса й одразу відчула, як міцні руки підхопили мене з двох боків. Добре, хоч попередила оточуючих, що подібне може статися, тож не довелося брякнутися об підлогу. Жаль тільки, що закінчити роботу не встигла.

Напевно, багато таки я на себе звалила. Ноша виявилася надто важкою для тендітних дівочих плечей, ось вони й не витримали непосильного вантажу.

Що було далі, гадки не маю, але коли свідомість почала неохоче повертатися, виявилося, що я вже лежу на своєму ліжку, дбайливо вкрита ковдрою, а в ногах у мене зло шипить Барс.

Очевидно, в ліжко він мене помістити дозволив, але потім підпускати нікого не збирався. Але той, хто виник посередині нашої з Ліл кімнати, ніякого дозволу не потребував.

– Дурне дівчисько! – загарчав Ореф, не гірше за елероя. – Ти що витворяєш? Жити набридло?