Розділ 15(1)

Проте пропускати їх ніхто не збирався. Кого не прикінчили на місці, одразу під конвоєм повели у Водне, де й розміщувалась військова частина, яка нарешті впоралася з розбійниками. З тими злочинцями, які залишилися живими, розбиратиметься комендант закута.

Хоч фолки та елерої теж билися, чого не чекали ні законники, ні бандюки, бо зазвичай лісові жителі у справи людей не втручалися, але все одно поранених серед людей багато. Ці прийшли першою групою.

– Багато? – видихнула я.

– Жастіно! – долинуло з вулиці, – приймай ще.

Там були: одно вогнепальне поранення, вивих плечового суглоба (жах-жах!), знову опік (крім звичайної зброї бандити використовували якісь палючі кульки), колота рана... Ймовірно, у бандитів рушниця була лише одна, інакше поранених було б ще більше. А може, деякі травмовані відмовилися до мене йти.

Моя помічниця промивала пошкодження і перев'язувала, а я витягла кулю з передпліччя і зашивала колоті та різані рани. З Божою та Марела допомогою вдалося вправити вивих.

Тут я здивувала не тільки пацієнта, а й свого робітника, який уже трохи звик до моїх дивацтв, оскільки використала спосіб, який одного разу на моїх очах застосовував Микола Артурович. П'яткою вправила голівку кістки у суглобову западину. І що цікаво, вийшло з першої спроби! Але треба було бачити обличчя постраждалого парубка, коли я запхала свою п'яту йому під пахву.

Ледве встигли закінчити із цією групою, як прибула остання. Тут поранений був тільки один, але він навіть не міг сам триматися в сідлі, йому не давав звалитися з коня міцний, суворого вигляду чоловік. Рухалися вони повільно, тому й дісталися пізніше, ніж їхні товариші. Отже, крові поранений, напевне, втратив чимало.

Я якраз вийшла на ґанок, коли двоє парубків у мене на подвір'ї, обережно знімали з коня травмованого бійця. Поставили на ноги та трохи відійшли. Лише той, з яким він сюди дістався, підтримував його за плече. Швидко попрямувала до пацієнта, щоб оцінити його стан, а той застогнав і з зусиллям підняв голову.

– Знову ти? – пробурмотів він. – Та ще й у штанах. Без спідниці й то краще було.

– На всіх не догодиш, – повідомила життєрадісно, ​​намагаючись не дуже сильно звертати увагу на витягнуті від здивування фізіономії служивих.

– Нам сказали, що тут є лікар, – обвинувально повідомив військовий, який доставив сюди свого зарозумілого командира.

– Ага, є. Це я.

– Цього ще не вистачало, – щосили стримуючи стогін, спробував випростатися незговірливий пацієнт. – Зауні, допоможи мені знову сісти на коня.

– Зауні, – доброзичливо посміхнулася чоловікові, який одразу простягнув руку допомоги своєму начальнику. – Твій командир нікуди не поїде. І це не обговорюється.

Я озирнулася і, помітивши неподалік Рівара та Марела, кивнула їм. Мої співробітники вже здогадалися, що ось-ось станеться, тому потихеньку підходили дедалі ближче.

– Послухай, панночко, – суворий вояк зробив кілька кроків уперед і загородив від мене пораненого, – ти не маєш права нас утримувати.

– Бравий командир сховався за спину підлеглого? Яка краса!

– Не... ховаюся... ніколи, – прохрипів упертий красень і насилу висунувся на півкроку із-за спини захисника. В той же момент я різко простягла руку вперед. Чоловік, що тримався на ногах тільки із вредності характеру, як підкошений звалився на руки Марела та Рівара, які саме підоспіли.

Зловісне хрипке мрявкання сповістило, що хтось із прибулих спробував дістати зброю.

– Барсе, проведи хлопців за будинок, – спокійно сказала я, – нехай почекають в альтанці зі своїми товаришами, поки ми лікуватимемо їхнього командира. Але вже зараз можу сказати, що додому він потрапить нескоро. Щонайменше – за тиждень.

– Панянко, ти сама не розумієш, що твориш, – сердито випалив Зауні. – Тор тобі цього не пробачить.

Ух ти! Ім'я сплячому красеню підходило якнайкраще. Цікаво, як його мама у дитинстві називала: Тортик? Торчик?

– Хай спочатку видужає, – не злякалася я.

П'ятеро бійців, що прибули з останньою групою, оточили нас, ймовірно, збиралися силою відібрати свого командира.

– Я з жінками не воюю, – повідомив мені грізний чоловік. Не встигла я полегшено зітхнути, як він продовжив: – Але зараз не подивлюся, що ти дівчисько, якому раптом захотілося погратися у лікаря. Відклич зараз же свого звіра, інакше пошкодуєш.

– Я вже шкодую, що витрачаю на тебе дорогоцінний час! – підвищила голос. – Подивися на нього, – махнула рукою у бік командира загону, якого мої помічники акуратно опустили на траву, – і скажи, скільки ще ви зможете тягти пораненого на коні? Їхати швидко не можна, ви його цим угробите. Китель у нього у двох місцях у крові, і штанина внизу кров'ю просочилася. Отже, на тілі щонайменше три рани.

Зауні нетерпляче відмахнувся від мене і зробив крок до свого начальника.

– Он як? – протягла я уїдливо. – Тоді можна зробити тільки один висновок: тобі вигідно, щоб Тор втратив якнайбільше крові, поки ви повезете його на коні. Що, лаври великого начальника спокою не дають? – відплатила я тією ж монетою. – Захотілося більше влади?

– Що ти городиш? – грізно блиснувши очима, витріщився на мене розлючений кавалерист.

Я тільки підборіддя вперто випнула, зневажливо дивлячись на чоловіка.

– Як вдало, що свідки є.

– Свідки чого? – насупився Зауні.

– Того, – різко відповіла я, – як ти тягнеш час, щоб не дати мені змоги надати першу допомогу. А поки його довезуть у вашу частину, чи як воно там у вас називається, то цілком можливо, що допомога вже буде не потрібна, бо постраждалий помре.

– Це якщо буде кому допомогати й помагальник ще не п'яний, як свиня, – ледве чутно пробурмотів солдат середнього віку, чиї скроні вже посріблила сивина, який стояв майже поруч зі мною.

– Може, дівчина, справді, здатна хоч перев'язати командира, щоби вся кров дорогою не витекла? – запропонував молоденький хлопець.