Розділ 15

Надвечір я була цілком задоволена життям і з упевненістю дивилася в завтрашній день. Все потихеньку налагоджувалося. І нехай персоналу в мене поки що в кілька разів більше, ніж пацієнтів, мене це не дуже турбувало. Все одно досить просторого приміщення на цей момент ми не маємо.

Головне, тепер нам з Ліл не доведеться займатися силовими вправами із залізною праскою.

Я зібрала кілька простирадл, пелюшок, пачку бинтів, рулон коричневого обгорткового паперу і все це вручила новому працівникові, який з величезним ентузіазмом погодився змінити місце роботи. І зараз він у себе вдома прасує бинти та загортає їх у попередньо простерилізовані шматочки паперу.

Для мене не важливо, якщо якийсь із бинтів виявиться так ретельно простерилізований, що на ньому з'являться підпалини. Головне, що хоч частину мікробів буде знищено.

Єдиного пацієнта було оглянуто і нагодовано. Знеболювальний укол йому зроблено.

Я швиденько одягла довгу блакитну блузку та нову картату спідницю, потім покликала Барса на вечірню прогулянку. Ліл вирушить на зустріч з подружками, коли ми повернемось

Сьогодні вона з хитрою усмішкою натякнула, що хлопці з села не проти потанцювати зі мною. Багато хто вже запитував, чи я планую завітати на майданчик найближчим часом.

Я тільки посміялася, коли уявила, який переполох викличе моя поява на танцульках у супроводі елероя. Дворові собаки досі обгавкують будь-яке моє переміщення вулицями села.

Ми з охоронцем неквапливо перетнули дорогу і попрямували до струмка, в якому я нещодавно ноги мила. Пам'ятаючи про розбійників, що могли причаїтися за кожним кущем, далі струмка заходити не ризикнула.

Повільно крокувала звивистою, немов змія, стежкою вздовж бережка і планувала справи на завтра. Ще вчора попередила Рівара, що після вихідного збираюся вирушити до міста, якщо, звичайно, Рон почуватиметься добре. Можна буде відпустити хлопця на весь день додому, до мами.

Тільки-но я встигла подумати про те, що моя лікарня знову спорожніє, як вдалині почувся приглушений, тривожний, як передвісник бурі, гуркіт. Здивовано звела очі до безхмарного неба. Що це має означати? Прогриміло ще раз, потім знову і знову. І тільки тоді я зрозуміла, що ніякий це не грім, а десь біля Фовчого Яру почався бій.

– Барсе! – закричала я, хоч мій охоронець був майже поруч. – Давай додому, бігом!

І сама рвонула до села, не розбираючи дороги, що наче раптом стала набагато довше ніж була до цього. Кудлатий охоронець легко і безшумно мчав поруч.

Коли ми влетіли на свою вулицю, з деяких дворів уже вискочили люди й зі страхом прислухалися до безладної стрілянини, що била по нервах. Біля криниці застигла зграйка хлопчаків, серед яких я одразу виділила знайоме личко.

– Еріку! – гукнула мого першого знайомця у цьому світі. – Швидше йди сюди!

Вся дітвора миттю опинилася поруч зі мною.

– Еріку, біжи додому і передай братові, нехай негайно йде до мене, – звеліла я. – Вихідний закінчився. Ти, – неввічливо тицьнула пальцем в іншого хлопця, – знайди Марела і скажи те саме.

Пацани, мов сполохані горобці, відразу ж помчали виконувати доручення.

– Ти! – продовжила я командувати. – Біжи до Лейда, нехай він збирає все, що для мене підготував, і несе якнайшвидше до лікарні.

Не встиг цей посильний відійти, як я вже підготувала наступний наказ для чотирьох найстарших, років одинадцяти-дванадцяти, хлопчаків, що ще залишалися біля мене.

– Молоді люди, – я оглянула серйозні обличчя підлітків, – для вас найвідповідальніше завдання.

Хлопці перейнялися серйозністю моменту і повністю перетворилися на слух.

– Ви всі вже зрозуміли, що ця стрілянина не просто так. Швидше за все, військові виявили розбійників, а ті без опору не здадуться. Так от, коли в селі з'являться солдати, їм треба повідомити, що тут уже є лікар і якщо серед них є поранені, направити до мого двору.

– А якщо серед них не буде підстрелених? – діловито поцікавився довготелесий хлопчина і шморгнув носом.

– Тоді подякуємо за це небесам. Все зрозуміло?

– Все! – хором відрапортували майже добровільні помічники та помчали виконувати завдання.

– Тільки не підходьте до них занадто близько! А то розпалені коні... – закричала вслід хлопчакам, що швидко віддалялися. Ті навіть не дослухали, лише руками помахали й помчали далі.

Ну що ж, сподіватимемося, що поранених після бою, і справді, не виявиться.

Але вони були, що з'ясувалося хвилин за сорок потому. За цей час ми встановили у кімнаті ще два ліжка. Хірургічний стіл висунули до центру кімнати та відгородили від ліжок ширмами. Грубка на вулиці вже горіла й у фірмовому стерилізаторі кип’ятився запасний інструментарій. Підготовлений перев’язувальний матеріал чекав на столі. Пересувний робочий столик чоловіки піднесли до операційного столу.

Коли основна підготовка була закінчена, а в тазу чекала мильна вода для обробки рук, я раптом відчула таку невпевненість у собі, що навіть похитнулася. Але швидко змусила себе прийти до тями. Адже, судячи з тиші, що запанувала, бій уже скінчився, і з хвилини на хвилину в мене може з'явитися пацієнт із вогнепальною раною.

– Господи, – прошепотіла ледве чутно, – нехай ніхто з військових не буде поранений.

А сама в цей час уявила холодні сіро-блакитні очі та пошепки повторила:

– Ніхто.

Але Всевишній не почув моє благання.

– Жастіно! – пролунав хлоп’ячий крик із двору. – Виходь, тут твоя допомога потрібна!

Двічі глибоко зітхнула і, кивнувши своїй асистентці на підготовлені костюми, щоб переодяглася, вийшла надвір. Постраждалих було троє. І це був лише початок.

Я зійшла сходами й поспішила до постраждалих. Нашвидку оцінила їхній стан і з жалем сказала своїй медсестрі, яка уже в коричневій сорочці, саме визирнула на вулицю:

– Вибач, Ліл, але працюватимемо окремо. Ось ці двоє з опіками та саднами – твої, мій – ось той.

– Двоє дівчат!? – приголомшено видихнув той останній, немов не вірячи своїм очам. – Поїхали звідси, хлопці.