Розділ 14(2)

Увечері Рівар з Марелом доставили та зібрали прямо в кімнаті спеціально зроблений вузький та високий стіл для медичних процедур. Хоч не доведеться тепер використовувати з цією метою обідній.

Чоловіки постаралися якнайшвидше закінчити роботу і залишити приміщення, тому що Барсик явно не вселяв їм довіри. І якщо до кота, який, як вони й припускали, виявився перевертнем, Марел і Рівар ставилися недоброзичливо і з побоюванням, то нового мешканця мого дому вони відверто боялися.

Нарешті все заспокоїлося, і я з почуттям виконаного на сьогодні обов'язку, вирушила в ліжко. Вже почала засинати, як почула, що грюкнули двері й мене гукнув тремтливий голос Ліл.

– Барсе, – крикнула, не бажаючи вилазити з ліжка, – пропусти дівчинку. Вона тут мешкає.

О-хо-хо, нелегка ця справа – бути охоронюваною! Моя помічниця влетіла в кімнату і зачинила двері з такою силою, що будинок здригнувся. Дуже сподіваюся, що Ліл швидко звикне до присутності мого охоронця, інакше жоден захист не врятує будинок від руйнування.

Наступний тиждень пройшов як звичайна лікарняна божевільня. У моїй лікарні з'явилися троє нових пацієнтів. Один із них – хлопчик з переломом передпліччя.

Коли незнайома молода жінка з криком і плачем увірвалася до мене у двір, я спочатку навіть не зрозуміла, про що мова. Потім зрозуміла, що її син упав з дерева і рука його хруснула. І ось тоді мене ніби в ополонку хтось занурив.

Що, дозвольте мені запитати, я робитиму з постраждалим? Де звичайні шини та гіпсові бинти? Де рентгенівський апарат? Де справжній дипломований травматолог?

Я мало вовком не завила від розпачу. Потім з величезним зусиллям взяла себе до рук. Краще моя допомога, аніж ніякої.

– Де дитина? – добре, хоч мій голос не тремтить.

– Удома мій синочок, сховався за коровою, а я побоялася його силою витягати.

– Ось і розумниця, – полегшено видихнула я. Принаймні зайвих травм дитині не було завдано.

– Ріваре! Готуй коляску, швидко! – крикнула на весь голос.

Вже кілька хвилин потому водій "швидкої допомоги" заносив сплячого малюка в мій будинок. Не хочеться навіть згадувати, як я хвилювалася, поки обережно обмацувала худеньку ручку. На перший погляд, зміщення не було, але як це перевірити?

Давши собі обіцянку якнайшвидше знову з'їздити в місто і розвідати якомога більше про передові медичні апарати та препарати цього світу, наклала шини з тонких дощечок, обгорнутих бинтами з ватяним прошарком. Вата, звичайно, не така, як в моєму рідному світі (ті пухнастики, яких набрала цілий мішечок), але, дяка Господові за те, що є.

Зробила на свій ризик знеболюючий укол, найменшу дозу, і залишила хлопця у лікарні під наглядом. Весь цей час Барс безшумно супроводжував мене. І незабаром я вже почала його сприймати, справді, як свою тінь.

Ще двоє пацієнтів були оформлені на стаціонарне лікування через три дні після випадку з Роном, так звали семирічного малюка. Але то вже були дорослі чоловіки. Військові. Один з яких – красень з крижаними сіро-блакитними очима.

Початок того ранку був цілком звичайним. Щойно сонце позолотило верхівки дерев, я в супроводі Барса вийшла у двір, щоб як завжди помилуватися околицями села.

Дивно, але у своєму рідному світі я ніколи не мала бажання зустрічати сонце. Тут же навпаки – я прагнула не пропустити жодного світанку, щоб вкотре насолодитися тим, як прокидається новий день.

Може, світанок тут був такий чудовий, бо не було громіздких висоток і транспорту, від якого навіть вночі спокою немає?

Нічого не віщувало, що нинішній день стане одним із найважчих у моїй медичній практиці. Але тоді я про це навіть не здогадувалася і раділа вихідному, який за звичкою іменувала неділею, хоч тут останній день тижня називали – “тарит”.

Рівар, Марел і нова кухарка сьогодні відпочивали, а ми з Ліл господарювали самі. Тільки встигла подумати про свою незамінну помічницю, як вона, як завжди, кудлата й сонна, вивалилася з дому на ранкову дійку.

Треба сказати, що тепер окрім молока у нашому меню з'явилися і яйця, бо я стала щасливою володаркою чотирьох курей-несучок.

Трьох курок презентувала Дора, за допомогу онуці, ще трьох – мама Рона. Двох несучок я віддала Ліл, решта забезпечуватиме дієтичним харчуванням пацієнтів, які перебувають на стаціонарному лікуванні.

Ще я розбагатіла на птахів чоловічої статі. Двох молоденьких голосистих півників доставили дівчата, яким я проколола вуха.

За останні кілька днів я знову облазила весь будинок від горища до підвалу і нічого, що могло б так сильно зацікавити місцевого старосту, не виявила.

Можливо, голову села турбує лише придбання будь-якої нерухомості, та будь-якими способами, а я щось собі вигадую.

Може, спробувати з'ясувати у Орефа, коли він з’явиться, що за секрет таїться в моєму домі? Чи це марно? Знову скаже, щоб розбиралася з усім сама.

Мої думки перескочили з нахабного загарбника чужої власності до справ, запланованих на сьогодні.

На мою радість, сьогодні ми з моєю помічницею нарешті станемо власниками новеньких світло-коричневих костюмів для роботи біля операційного столу. Маски пошили самі з бинтів, куплених в аптеці.

Жаль тільки, що про стерильність тут не дуже дбають. Може, тому що автоклави ще не винайшли, може, з іншої причини, але стерильних матеріалів в аптеці Фрагорська я не виявила. Хоч інструментарій обробляють, і добре.

Була б у селі електрика, то... І щоб я тоді робила? Сама змайструвала б автоклав та парочку біксів?

Зрозуміло, що це все дурниці. Але й тягати важку праску – не дуже радісна робота для двох дівчат.

Коли ми з Барсом повернулися з прогулянки, Ліл уже збиралася бігти додому. Прощебетавши мені на ходу, що скоро повернеться і допоможе готувати сніданок, дівчисько помчало до родини.

Після сніданку я залишила медсестру доглядати пацієнта з переломом, який запевняв, що вже цілком здоровий, тому його обов'язково потрібно відпустити додому, і вирушила на вулицю Ремісників забирати частину замовлення.