Розділ 14

Я навіть не одразу зрозуміла, чого хоче цей приголомшливий красень. Лише на всі очі оторопіло дивилася на нього. Стрункий, навіть худорлявий, з гордовитою поставою, він був високий на зріст і цілком виправдовував італійське прислів’я – "Високий зріст – це вже половина краси".

Щоправда, Ореф був ще вищим, але зараз я про це зовсім не пам'ятала. Всі мої думки займав смаглявий прибулець із чорним, як воронове крило, волоссям та ідеально пропорційною фігурою. Ясні зелені очі пильно дивилися на мене, чекаючи відповіді, а я, ледь не захлинаючись від захоплення, милувалася гостем, будуючи в голові нескромні плани про те, як я хочу провести решту нинішнього дня.

Цікаво, як цей сексі відреагує, якщо я зараз відчиню ворота та застрибну йому на руки? Ні-ні, не те! Краще я звалю його прямо біля паркану в траву і застрибну на нього зверху.

Але ж раптом так звалю красеня, що він і піднятися не зможе? Та й добре! Нехай собі лежить, аби я змогла дістатися до його шкіри, що матово поблискувала в променях сонця.

Змогла б ласкаво погладити долонями, пройтися язиком по плоскому животу, грудях, а потім лизнути ніжно-ніжно...

– Жінко! – підвищив голос візитер. – Опусти очі!

Ага, як же! Прямо зараз опущу! Що це він собі надумав? Як я можу не любуватися цим досконалим тілом? Та в мене вже кінчики пальців поколює як голочками, так хочеться обмацати його з голови до ніг. Я вся млію і знемагаю в передчутті диких пристрасних пестощів.

– Дивись униз! – лютий рик змусив мене здригнутися від несподіванки, і я, справді, подивилася собі під ноги. Нічого цікавого там не виявила. Навіщо дивилася і що збиралася знайти, гадки не маю. Але поки нишпорила поглядом по нічим не примітному утрамбованому майданчику біля воріт, знову пролунала та ж претензія, що й раніше:

– Поверни мені сина, зараз же!

– У мене тут тільки дівчинка, – машинально пробурмотіла, все ще дивуючись з приводу дивного розпорядження. Немає ж на землі нічого!

І раптом мене як мокрим рядном накрило. Коли я не дивлюся на гостя, не бачу його очей та решти сексуальних частин тіла, то і зацілувати його до смерті мені вже не хочеться.

Ой леле! Що тут відбувається? Швидко повернулася праворуч і побачила зовсім очманілу Ліл: розширеними очима вона закохано лупала очима на чоловіка, що стояв біля воріт нашого будинку. Не впевнена, що думка застрибнути на нього зверху відвідала також і її завжди скуйовджену голову, але Рівара вона зараз точно геть-чисто забула.

– Ліл! – гукнула я помічницю. Жодної реакції у відповідь.

Кинула погляд ліворуч – там, із не менш захопленим поглядом, на гостя задивлялася ще одна дама. Вона кокетливо поправила поріділу з часом зачіску і спокусливо усміхалася, демонструючи чотири зуби, які ще залишилися у неї в роті.

– Ліл! – гаркнула я на весь голос. Дівчинка підстрибнула і з зусиллям перевела на мене погляд:

– Що?

– Нічого! Забирай цю кокетку та марш звідси обидві!

– Куди?

– Та хоч у сарай, – скомандувала я, – або за будинок. Аби лишень далі звідси. Негайно! – скомандувала, тільки-но Ліл спробувала знову поглянути на нашого гостя.

Моя помічниця метнулася до зачарованої нашим гостем бабусі, схопила її за руку і потягла вглиб двору. Старенька на ходу ще кілька разів озиралася, чинила опір, але молода дівчина явно перевершувала літню жінку силами, тому опір був зламаний і обидві дами зникли за дверима сараю.

Весь цей час чоловік мовчки спостерігав за розвитком подій. Я кілька секунд збиралася з думками, потім зосередилася і про всяк випадок створила навколо себе захисний бар'єр.

Ймовірно, від того, що ніхто спеціально на мене не впливав, свідомість не сприйняла природний шарм чоловіка, його незвичайну здатність пробуджувати чуттєвий потяг як небезпеку і не спробувала відгородитися щитом.

Ще трохи повагалася, сподіваючись, що захисний бар'єр допоможе за цих обставин, і нерішуче підвела очі на відвідувача. Адже вже достатньо зганьбилася перед ним, щоб знову пожирати гостя поглядом шалено закоханої дурепи. Так, він, безумовно, симпатичний, але не більше.

– Треба ж, – злегка посміхнувся чоловік. – Такої стійкості я ще не зустрічав.

– Все колись буває вперше, – якомога суворіше сказала я, – так чим зобов'язана?

– Отже, – промовив суворо візитер, – хоч слідів мого сина на землі немає, елерої привели нас до твого двору. А елерої ніколи не помиляються.

– Я запевняю, що в моєму будинку немає жодного хлопчика.

І не встиг чоловік щось відповісти, як я раптом помітила, що в його вухах блиснули сріблом такі самі кільця сережок, як у мого волохатого пацієнта.

– Е... Прошу вибачення, – видавила через силу, – ти – перевертень?

– Значить, мій син таки тут, – правильно зрозумів моє запитання непроханий гість. – Як він сюди потрапив? Ти його полонила?

– Шо? – тьху ти! Поганий приклад заразливий. – Нікого я не полонила. Звір потрапив у біду, а я його вилікувала.

– Я хочу його бачити.

– Та, будь ласка, – перевела погляд на групу, що нерухомо стояла на дорозі, і крикнула: – Заходьте у двір!

Люди та звірі попрямували в наш бік, і новий вибух шаленого гавкоту прорізав тишу.

Батька свого пацієнта я провела до будинку. Не встиг гість переступити поріг, як поранений котик вистрибнув зі свого затишного ліжка і миттю злетів йому на руки.

Гучне бурчання, гарчання та стогін наповнили кімнату. Чоловік уважно слухав, потім зупинив одним помахом руки монолог пацієнта і злісно видихнув:

– Люди посміли розпочати полювання на фовків?

Непорозуміння з'ясувалося лише через кілька хвилин. Я запевнила розлюченого відвідувача, що селяни нічого подібного навіть на думці не мали, на що сердитий татусь ткнув рукою на свого сина і рикнув:

– Хто ж тоді намагався його спіймати та забрати із собою? Тавіс дивом зумів сховатися. Йому пощастило, що він ще занадто малий і його не виявили у густих чагарниках. А потім він просто тікав якомога далі від нападників.