Розділ 13(3)

Присутні почали швиденько розходитися, а в мій бік невпевнено попрямували двоє дівчат віком, як моя помічниця.

Нерішуче, підштовхуючи одна одну вперед, вони нарешті підійшли.

Ліл поглядала на них насмішкувато і мені здалося, що ці дівчата не дуже подобаються молодій медсестрі.

– Жастіно, – нарешті прорізався голос в однієї з дівчаток, – а ти можеш нам вуха проколоти для сережок?

– Запросто, якщо вам дозволять батьки.

– Дозволять! – радісно закивали подружки.

– Ось і домовились. Ліл, як мій заступник та асистент, повідомить вас, коли я звільнюся. Приходьте з мамами, щоби вони підтвердили, що не проти.

Дівчата ошелешено витріщилися на Ліл, яка ледве стримувалася, щоб не розреготатися. Хто-хто, а вона добре знала, що всі ці гучні посади означають поки що лише помічницю з прибирання приміщення та приготування їжі. Ну і, само собою, тимчасову роботу з доїння вередливої рогатої Саллі. Втім, настав час уже долучати дівчинку до справжнього навчання спеціальності медика.

– Флоро, – гукнула маму Рівара, яка розмовляла з високою і дуже худою жінкою.

Флора схопила свою співрозмовницю під руку і потягла у наш бік. Та кинула на мене сором'язливий погляд і неохоче пішла за більш розкутою подругою.

– Жастіно! – підлетіла до нас мама мого першого пацієнта. – Ти щось хотіла?

– Флоро, мені потрібні твої молодші діти.

– Навіщо? – приголомшено витріщилася на мене жінка. – Тофарові я поки не доручаю нічого важкого, а Ерік ще зовсім малий.

– Я не збираюся навантажувати їх роботою, – поспішила заспокоїти вельми стурбовану матір, – хочу, щоб вони хоч би по годині на день, побули манекенами.

– Шо? – неабияк перелякалась Флора. – Ким побули?

– Ліл з їхньою допомогою вчитиметься різним видам пов'язок, – пояснила я стривоженій матусі.

Та одразу заспокоїлась і полегшено видихнула, а дві любительки сережок, що так і залишилися стояти неподалік, заздрісно спостерігали за незворушною Ліл, яка й оком не моргнувши, спокійно слухала нашу розмову.

– Я обов'язково надішлю їх, – погодилася моя співрозмовниця. – А коли? Години через дві нормально буде?

На тому й вирішили.

– Жастіно, – Флора зиркнула на жінку, яка під час бесіди покірно стояла поруч із жвавою подругою, – син сказав, що обідаєте ви всі разом, а часу на приготування не завжди вистачає. Не погодишся взяти Майру кухаркою?

Я здивовано подивилася на жінку. Про подібне я і не думала, але ідея, взагалі, непогана. Одне турбує – такими темпами скоро у мене у співробітниках лікарні виявиться все село.

– А чому саме до мене?

– Не беруть нікуди, – сумно відповіла жінка, яка досі мовчала.

– У неї дитина маленька, – затараторила Флора, – а її чортів тато покинув Майру. Дитину годувати треба, сама розумієш. А хто з господарів дозволить працівниці бігати додому до малюка?

– Тільки я? – усміхнулася я логіці селянки.

– Ага, тільки ти.

Так у мене в підпорядкуванні з'явилася штатна кухарка.

Поки ми з Ліл добиралися додому, Рівар уже змотався за моєю новою пацієнткою – дівчинкою років з десять. З першого погляду було зрозуміло, що просто так скалку витягти не вийде, тим більше, що її навіть видно не було. Тильна сторона кисті у дівчинки почервоніла та опухла, у центрі пухлини – нагноєння.

Губи малої тремтіли від тривоги та болю. Ще мить, і сльози покотяться по щоках. І чим тут допоможуть знеболювальні препарати, назви яких мені ні про що не говорять?

Найбільше сердило, що не було докладної інструкції до кожного розчину. На ярликах – лише загальні показання до застосування: використовувати при болях чи запаленнях. А кому, дітям чи дорослим та які дози застосовувати тощо, ані чичирк.

– Тебе як звати?

– Р-рина, – прошепотіла дівчинка і відступила від мене на крок.

– Ходімо, – промовила якомога доброзичливіше, – я спробую тобі допомогти.

Очі Рини розширилися і в них промайнув страх:

– Ні! Я не хочу!

– Ріваре, – кивнула я на пацієнтку, і хлопець відразу зрозумів, що я від нього хочу. Швидко підскочив до хворої дівчинки, що вже засинала, та підхопив її на руки.

Так, наркоз у моєму виконанні – це вам не хухри-мухри.

– Занеси її до хати, – розпорядилася вже на ходу, квапливо прямуючи до сільської лікарні, а за сумісництвом – мого місця проживання.

Надвечір у мене ноги гули від втоми, але я була задоволена тим, як пройшов сьогоднішній день. Виграла перший бій зі старостою, витягла стороннє тіло з руки дівчинки. Нова пацієнтка все ще спала на одному з трьох новеньких ліжок, напередодні придбаних Марелом у місті, куди я сама категорично відмовилася їхати, і до цього скромно чекали свого часу в кімнаті, де ще ніхто не мешкав, куди я спочатку збиралася поселити свою асистентку.

Провела першу лекцію з накладання пов'язок, а потім уважно спостерігала, як Ліл, сопучи від старанності, зосереджено намотувала смужки тканини по черзі то на кінцівки Тофара, то Еріка. Хлопчаки теж не сиділи без діла – акуратно змотували у рулончики зняті бинти.

Вже після обіду сталася ще одна подія. Я в цей час розмовляла з бабусею Рини, з якою ми влаштувалися на лавці, коли десь далеко загавкав собака. Я одразу згадала, що не завадило б все ж таки завести пса для охорони двору.

До гавкоту приєдналася ще одна представниця кудлатих охоронців, потім ще й ще. Сусідські Сірки та Буяни не забарилися влитися в хор своїх одноплемінників, і ось уже шалений гавкіт перекрив усі навколишні звуки.

– Що відбувається? – стурбовано пробурмотіла я і помчала до воріт. Там пригальмувала та обережно визирнула за огорожу.

Спершу нічого дивного не побачила. Лише через кілька хвилин з'ясувалося, чому так біснуються чотирилапі. По дорозі повільно йшли четверо людей, навколо яких з боку на бік бігали, обнюхуючи все навколо, дивні плямисті звірі. Їх було близько десятка. Присадкуваті, з товстими короткими лапами та пухнастим хвостом. Морда коротша, ніж у собак, а на вухах китиці.