Розділ 13(1)

Губи чоловіка ковзнули по моєму плечу, потім перемістилися на шию, а зуби обережно прихопили шкіру, яка раптом стала неймовірно чутливою.

Якби в цей момент свідомість повністю не залишила мене, я, напевно, ще б подумала: а які вони на смак – ці сексуально-чуттєві губи? І чи такі вони м'які та ніжні, як мені примарилося у напівсні.

Пробудження виявилося зовсім не схожим на попереднє. Я виявила, що майже лежала на руках у мага, який спокійно сидів, не торкаючись до мене руками, ніби це і не він щойно пестив моє тіло. Я ж міцно обіймала темного мага за шию і затишно притискалася щокою до його грудей, обтягнутих шовковистою тканиною сорочки.

Ледве усвідомивши, що роблю, відсахнулася і скривилася, невдоволена собою і дуже пікантною ситуацією. Обережно підвела голову і зустрілася з байдужим поглядом чорних очей. Ореф не рухався, просто терпляче чекав, коли я прокинуся, щоб повернути до будинку, що тепер по праву належав мені.

Я миттю підхопилася і спробувала хоч трохи привести думки до ладу. Що це, взагалі, було? Не могло ж мені наснитися двічі одне й те саме? Чи могло?

Інша річ, якби Ореф мені хоч трохи подобався, але ж ні. Я його терпіти не можу і боюсь. Вважаю монстром, який не має ні совісті, ні співчуття до ближнього. Він і мені допомагає лише через зобов'язання перед Міллардом.

Якби я не підійшла для його планів, то фейрі й пальцем не поворухнув би, щоб мені допомогти. Так само як не допомагав бідолашній дівчині, тілом якої я зараз володію. Він просто дочекався, доки Жастіна себе вб'є, і приміряв її тіло на мене. Який жах!

Знову кинула розгублений погляд на мага. Той спокійно підвівся і простяг руку, спонукаючи мене подати свою. А мене раптово осяяло, чому Ореф ніяк зараз не реагує на мої крамольні думки. Він їх просто не чує! Виявляється, на цьому казковому пляжі не лише звуки не доступні, а й думки.

Маг насупився, коли я не поспішила виконати його безмовний наказ, і сам ступив мені назустріч. Через секунду ми опинилися в залі мого будинку, двері якого якраз прочинилися, і моя помічниця внесла ківш з ранковим добутком.

Одночасно звідкись здалеку почувся дзвін, наче метал ударявся об метал. Ліл, на кілька секунд заціпеніла побачивши Орефа й обережно пройшла зі своєю ношею до столу.

– Сигнал на сход, – прошепотіла дівчинка, намагаючись не дивитися на загадкового чаклуна. – Настав час іти.

– Почекай на вулиці, – наказав їй мій супутник. – Твоя господиня за хвилину вийде.

Ліл кивнула і кулею вилетіла за двері, а я за прикладом своєї помічниці, намагаючись не зустрічатися поглядом з темним, нерішуче сказала:

– Мені треба поспішати.

– Нічого, не запізнишся. Принеси грамоту та вуглинку із плити.

Я мовчки кинулася виконувати розпорядження.

Коли все доставила, Ореф розгорнув документ і поклав його на стіл лицьовою стороною вниз. Взяв мене за руку і ніби вчитель, що показує маленькій дитині, як треба правильно тримати олівець над зошитом, вугіллям у моїй руці почав вимальовувати на білому папері чорні візерунчасті руни.

Коли хитромудрою в'яззю покрився майже весь аркуш, фейрі відпустив мою кисть, взяв грамоту зі столу і струснув її. Загадкові ієрогліфи одразу ж зникли, ніби миттєво ввібралися в папір. Ореф простягнув мені документ, і тільки-но я встигла його взяти, як чоловік випарувався.

– Прийду за тиждень, – почулося з того місця, де секунду тому стояв чаклун зі світлим волоссям і темною душею.

Я навіть рота від подиву розкрила.

– От же бісів показушник! – вилаяла зниклого любителя спецефектів і, схопивши охоронний папір, якому тепер не страшні загребущі руки Годара, побігла на вулицю.

Дивно, що ми з Ліл примчали на сход навіть не серед самих відстаючих. Дорогою моя супутниця розповіла, де в нашому селі відбуваються подібні заходи.

Влітку збираються на вулиці Ремісників, там, де досить велику площадку в неділю окупують місцеві умільці зі своїм товаром. І, треба сказати, що купити можна справді безцінні речі ручної роботи: домоткані килими, вишиті рушники, постільна білизна тощо.

І ціна всього цього багатства більш ніж доступна. Тому що покупців, які бажають придбати непродовольчі товари, зазвичай мало. Селяни витрачають свої мізерні заробітки в основному на одяг та їжу, а деякі – на паливо та будматеріали.

Взимку сільські збори відбуваються у порожній будівлі на сусідній вулиці. Ця будівля у них на кшталт клубу. У день, на який оголошено збори, приміщення опалюється.

У дощові літні вечори та восени чи навесні, коли температура повітря дозволяє, там збирається молодь, щоб потанцювати під найпростіші музичні інструменти.

Після посиденьок самі за собою прибирають. Це обов'язкова умова, інакше наступного разу доведеться обходитися без даху над головою.

На площі вже було людно. Під великим гіллястим деревом стояв стіл, покритий коричневою скатертиною, за яким уже засідала "президія": Годар власною неповторною персоною (як же без нього?) і ще четверо напевно важливих осіб. Чоловіки тихенько перемовлялися між собою, час від часу поглядаючи на публіку.

Те, що я з'явилася серед присутніх на зборах, не залишилося поза увагою. Флора, що прийшла з чоловіком та двома старшими синами, привіталася зі мною, а Рівар ще й весело помахав рукою. Чемно кивнули у відповідь на моє вітання сусіди Флори – Валіс та його дружина.

Згорблена старенька з палицею посміхнулася, тільки-но мій погляд затримався на ній. То ще одна сусідка мого першого у цьому світі пацієнта – баба Мара. І багато інших односельців, з якими я ще навіть близько познайомитися не встигла, не пройшли без вітання.

Але ще один уважний погляд одразу зазначив, що його жертва, як він вважав, виконала наказ і прийшла, щоб розпрощатися з нажитим її батьками добром.

Губи старости розтяглися в задоволеній посмішці. Мабуть, він уже в душі святкував наді мною перемогу і був упевнений, що незабаром стане повноправним господарем будинку та земельної ділянки колишнього старости.