Розділ 12(2)

Трохи чистіше!? Цікаво було б поглянути на місце, де мешкає цей суб'єкт. Невже стіни його будинку пофарбовані золотою фарбою, а підлога вкрита перськими килимами, або які тут найдорожчі та найцінніші?

– Але це нічого не означає, – підбив підсумок відвідувач. – Можливо, завтра ти знову влаштуєш тут звалище. Тож, дівчинко, тобі все ж таки доведеться віддати цю халупу мені, а я подбаю про твоє майбутнє, – і твердо додав: – Хочеш ти цього чи ні.

Раз умовляння і навіювання не принесли бажаного результату, староста перейшов до наказів.

– Не думаю, що я маю це зробити, – задумливо промовила я і поспішила в нашу, поки що спільну з Ліл, кімнату. Гість залишився на самоті милуватися однією з найбільших будівель у селі, яку він уже вважав своєю власністю.

Не затримуючись ні секундою більше, ніж знадобилося, щоб дістати з буфета князівську грамоту, я вискочила в зал і, розправивши сувій з червоною печаткою, що теліпалася в його нижньому кутку на шнурку, продемонструвала документ нахабному загарбникові. Дуже сподівалася, що на цьому наша суперечка закінчиться. Хоча б на якийсь час.

– Я не зобов'язана підкорятися нічиїм розпорядженням, – заявила якомога твердіше. – Наказувати мені може лише особисто князь, бо саме він узяв мене під свою опіку.

Про те, що в мене є ще один самозваний фейрійський піклувальник з чорними, як непроникна темрява, очима, вирішила розсудливо промовчати.

– Що? – злісно гаркнув Годар і зробив кілька кроків мені назустріч. – Це підробка, інакше не може й бути! А такі речі треба знищувати! Ану, дай сюди! Негайно!

Я швидко підняла руку вгору, повернула долоню до почервонілого від злості супротивника і не встигла навіть спробувати приспати розлюченого мужика, як звідкись збоку почулося:

– Ш-ш-ш... С-с-с...

Ми з Годаром обидва застигли на місці. Звук був такий, ніби зовсім поруч, не далі ніж за два кроки, причаїлася величезна африканська шумлива гадюка.

Потім, як по команді і я, і староста з диктаторськими замашками, різко повернулися до складної ширми, яка відділяла невелику частину кімнати, де ми з Ліл влаштували щось на кшталт умивального куточка.

Там стояв... кіт? Тільки зараз він виглядав зовсім інакше, ніж пів години тому, коли я йшла з дому. Довга пухнаста шерсть стала дибки, через що й так не мініатюрна тварина здавалася ще більшою. Широко розплющені очі набули криваво-червоного відтінку.

Звір повільно, як у фільмі жахів, піднявся на задні лапи, випростався і продемонстрував моторошні пазурі на передніх кінцівках. Потім злісно вишкірився і знову засичав.

Від цього звуку у мене волосся на голові заворушилося. Це було набагато страшніше, ніж гарчання, яке я чула раніше. Годар гикнув і позадкував до виходу, а я ще встигла подумати, що пацієнт цілком здоровий і готовий до виписки, і направила витягнуту руку у бік червоноокого монстра.

– Ф-ф-фо... – пролунав охриплий від переляку голос голови села. Несподівано, він, забувши про всі свої домагання, вилетів із приміщення. Та так грюкнув дверима, що нове скло у вікнах жалібно задзенькало.

Котяра спокійно опустився на чотири лапи та неквапливо попрямував до свого ліжко-місця. Застрибнув у таз і позіхнув на весь зубастий рот.

– Дякую, – пробурмотіла несподіваному захиснику, на що той тільки недбало плечима знизав, пирхнув і заплющив очі. Мовляв, подумаєш, нічого особливого.

І тут з коридору пролунав різкий голос:

– Завтра щоб була на сході, або пошкодуєш!

Почувся тупіт ніг, що віддалявся, і нарешті настала довгоочікувана тиша.

Оце так справи! Кинула швидкий погляд на котика, що безневинно сопів у своїй постелі, і зітхнувши пішла в іншу кімнату. Швидко роздяглася, поки зовсім не стемніло, і полізла під ковдру.

Жаль, що Ліл немає. Я так вже звикла до неї та до наших щовечірніх розмов, що було незвично перебувати в будинку зовсім одній.

Потім думки перескочили на іншу тему, а саме – у мене пацієнт хижак! Добре, що про те, що в будинку перебуває поранений звір, знав лише персонал лікарні. До того ж всі вони вважали, що хворого потрібно якнайшвидше позбутися.

Тепер і я перейнялася їхніми побоюваннями. На власні очі спостерігала прояв агресії невинного на вигляд пухнастика, а враховуючи його розміри, тримати таку тварину в будинку було ризиковано.

Зрозуміло, що сьогодні кіт мене захищав, але де гарантії, що він не нападе на когось з односельців, які прийдуть до мене за медичною допомогою?

Напевно, якось доведеться домовлятися. Ось тільки повірити не можу, що серйозно думаю про те, щоб обговорювати з котом правила поведінки у нашому домі.

Наступного дня на мене чекали відразу кілька подій. Рано вранці я, як завжди, вийшла на світанку у двір, і на повні груди вдихнула свіже повітря. З-за далекої гори повільно й плавно здіймалося велике червоне світило.

Стояла тиша, яка зрідка переривалася вже звичними сільськими звуками. Але раптом здалеку долинув новий незрозумілий шум.

Я насторожилася, прислухалася і через мить метнулася до будинку, пташкою злетіла по сходах і сховалася за стовп на ганку. Звідти й спостерігала, як повз подвір'я промайнули вершники, яких цього разу було більше, ніж тоді, коли я бачила їх уперше.

Очевидно, зловити бандитів поки що не вдалося, і красень-командир вирішив збільшити чисельність загону. Ніхто з військових не звернув уваги на те, що я спостерігаю за ними. І тільки пил, що клубочився над дорогою, нагадував про те, що тут проїжджали місцеві кавалеристи.

Не встигла я перевести подих, лаючи себе, що як недоумкувата побігла ховатися від чоловіка, якому я й задурно не потрібна, як знову почувся тупіт копит і якийсь невиразний крик.

У отворі вхідних дверей з'явилася розпатлана і заспана Ліл, яка прийшла додому після зустрічі з подружками, коли я вже спала.

– Вістовий скаче, – пробурмотіла вона і звично позіхнувши, потопала до сараю, в якому мешкала наша живність.