Розділ 12(1)

Я ж просто стояла і чекала, коли відвідувач помітить, що діє надто самовпевнено.

Нарешті він щось сказав напівголосно і навіть тепер не обернувся. Мабуть, вважав мене не настільки значущою фігурою, щоб турбуватися правилами культурного спілкування.

– Ти що, глуха? Чи придурюєшся, що не чуєш, коли до тебе звертаються? – підвищив голос чоловік, і в його тоні явно прослизнуло роздратування. Ненадовго вистачило його напускної доброзичливості.

– Чую, – спокійно відповіла я, не рушивши з місця. І тільки тепер гість здивовано обернувся.

– Ти чого там стирчиш? – зло вигукнув він, потім спробував ласкаво усміхнутися. – Жастя, йди у двір.

– Я думала, що запрошувати чи не запрошувати гостей у своє подвір'я, вирішує господар.

– Іди сюди, – процідив крізь зуби староста. Тепер я точно впевнена, що це він. Занадто владно поводиться.

Я неквапливо увійшла у двір, старанно прикрила хвіртку і пішла доріжкою, що вела до будинку.

Праворуч від ґанку Марел прилаштував нову лавочку, туди я й попрямувала, пройшовши повз приголомшеного чоловіка.

Що я можу поводити себе подібним чином, непроханий гість явно не очікував. Тому коли я сіла, з полегшенням витягнувши ноги, що гуділи від втоми, він швидко подолав відстань між нами й зашипів:

– Пішли до хати!

– А чим тут погано?

– Тим, що я сказав, ану миттю у дім!

Здивовано підвела очі, і відвідувач знову спробував бути люб'язним:

– Мені сторонні вуха не потрібні, тож будь розумницею, Жастя, йди до хати.

– Це ж мій дім? – зобразила я щире нерозуміння. – Значить, я можу заходити, коли сама забажаю і виходити, так само як забажаю. Правильно?

– Поки що твій, – прошипів чоловік, – але ти хіба не пам'ятаєш, що збиралася подарувати його разом із земельною ділянкою мені?

– Правда? – здивовано закліпала очима. – А за що такий подарунок?

– За те, що я опікувався тобою весь час, поки ти була не в собі!

Чудовий опікун! Я тут уже більше як тиждень, а він тільки-но з'явився. І то, мабуть, тільки тому, що побачив, що я виглядаю розумнішою, ніж раніше.

– Ти маєш підписати всі документи, доки знову не здуріла, тепер уже остаточно, – несподівано видав нахабний відвідувач. – Сама ж цього хотіла, пам'ятаєш? – його голос знову змінив тональність, став вкрадливим і лагідним.

Я задумливо почухала себе по потилиці, вдавши, що старанно пригадую цей факт, а потім хитнула головою:

– Ні, не пам'ятаю!

Поки що обрала таку лінію поведінки. Зрозуміло ж, що ця людина дуже небезпечна. Тепер я стовідсотково переконана, що він причетний до загибелі батьків Жастіни. І зараз, невідомо чого від нього чекати. На що він ще здатний, щоби домогтися бажаного?

– Тоді просто повір мені на слово – ти дуже просила, щоб я погодився прийняти твоє майно у дарунок, – "опікун" ще трохи знизив голос і втупився мені просто в очі застиглим поглядом.

Я навіть не встигла збагнути, що відбувається, як раптом мої пальці мимоволі стиснулися в кулаки, і між мною і супротивником утворилася невидима, але непроникна, завіса.

Чоловік продовжував говорити та говорити. Майже пошепки, пильно вдивляючись мені в очі, але моя підсвідомість раніше, ніж я сама, зрозуміла, що зараз відбувається щось на зразок гіпнотичного навіювання, і поквапилася убезпечити себе.

Я старанно кліпала очима, ніби намагаючись прийняти та усвідомити своє бажання негайно подарувати все, що тільки в мене є і навіть буде в майбутньому, доброму дядечку, що присів навпочіпки переді мною.

– Ти мені віриш? – задушевно воркував Годар.

У такий спосіб він, мабуть, і переконав майже всіх моїх односельців, щоб не доповідали до вищих інстанцій, що смерть колишнього старости та його дружини була, швидше за все, насильницькою.

В результаті, вже два роки ця безсовісна людина тримає в залізному кулаці все село.

– Вірю, напевно, – нерішуче пробурмотіла, – тільки...

– Що тільки? – мій співрозмовник – сама доброзичливість та чесність.

– А де я сама потім житиму?

– Поки я підшукаю для тебе щось придатне, кілька днів ще поживеш тут.

Ну, треба ж, яка небачена щедрість! Очевидно, Жастіна, зі своєю слабкою нестійкою психікою після загибелі рідних, опинилася під впливом безпринципної та жорстокої людини, яка вирішила відібрати у бідної дівчинки все, що їй належить.

А потім вона взагалі збожеволіла. Чому? Що таке сталося, що дівчина навіть перестала складно говорити?

– То ти згодна зі мною? – вкрадливий шепіт відірвав від невеселих думок.

– З чим згодна?

– Що ти дуже хочеш віддати свій дім та землю мені.

– Землю також? – намагаюся дивуватися якомога правдоподібніше. – Усю?

Двори тут величенькі. Навіть не знаю, скільки соток займає подвір’я, яке належало родині колишнього голови села.

– Звичайно, всю, – переконливо підтвердив Годар. – Навіщо тобі земля, якщо дім ти віддаси?

– Не знаю, – задумливо погризла ніготь на великому пальці. – Мабуть, справді, не потрібна. То що мені робити?

– Завтра вранці я скличу сільський сход, ось там ти при свідках і оголосиш, що віддаєш мені будинок, бо не в змозі одна утримувати його належним чином. Підписів кількох свідків буде достатньо для того, щоб документ вважався законним.

– А земля? Її я теж не зможу утримувати належним чином?

– Звичайно, не зможеш, – здивувався Годар. – Ти ж жінка!

– А якщо я вийду заміж? – вирішила поміркувати вголос. – Тоді тут з'явиться чоловік, здатний вести усі справи, які недоступні жінці.

Староста примружився і здивовано глянув на мене, ніби раптом до нього людською мовою звернулася жаба. Погляд його став підозрілим і злим.

– Я поговорю зі своїм сином, – процідив співрозмовник після невеликої паузи, – думаю, він погодиться одружитися з тобою.

– Невже? – я знову округлила очі, демонструючи, що отримала несподівану, але дуже радісну звістку. Староста самовдоволено посміхнувся, але майже відразу ж його обличчя спотворилося від справжньої неприхованої люті, бо я продовжила: – Шкода тільки, що Я не згодна виходити за нього.