Розділ 12

– Жастіно! – на порозі виникла стривожена Ліл. – Він прокидається!

– Зараз іду, – відповіла я і поспішила до будинку, махнувши рукою у бік плити: – Марел, займись поки що паливом. Спочатку перевір, що у сараї та за будинком є ​​непотрібного, а потім вирішуй, скільки й чого треба купити.

Кінець розпорядження домовляла вже на ґанку.

– Ліл, – помітила, що дівчина і справді боїться, – йди допоможи батькові чи Рівару. Якщо будеш потрібна, я покличу.

Помічниця кивнула й охоче збігла зі сходів.

Я увійшла до коридору і прислухалася. Начебто ніяких сторонніх шумів не чутно. Повільно прочинила двері до кімнати й обережно зазирнула. Нічого страшного не сталося. Ледве не розсміялася зі своєї обережності: це ж треба, як Ліл і себе налякала, і на мене нагнала страху. Що може зробити мені кіт, нехай навіть такий великий, як мій пацієнт. Тим більше з пошкодженою кінцівкою?

Увійшла й зустрілася поглядом із підозріло примруженими яскраво-зеленими очима.

Хворий звір спробував підвестися, але застогнав і впав на бік. Настороженість у його погляді змінилася болем та жахом. Ще одна спроба підвестися знову закінчилася безрезультатно. Протяжне виття вирвалося з грудей бідолахи.

Я повільно зробила крок до таза, який став тимчасовим ліжком кота.

Звір на секунду завмер, потім задер морду, і, вискалившись, загарчав. Оце рик! Ніби не звичайний котисько, а великий і злісний собака попереджав, щоб до нього ніхто не наближався.

– Заспокойся, я не завдам тобі шкоди, – рівним голосом повідомила я, і пацієнт, схиливши голову набік, прислухався до мого голосу.

– Ти поранився, пам'ятаєш?

Намагаючись викликати довіру у тварини, я розмовляла з нею, ніби вона розуміла людську мову. Сердитий пухнастик розгублено моргнув.

– Я лікую тебе, – повідомила безмовному співрозмовнику, – тому ти повинен мене слухатися. Зрозумів?

Кіт здивовано округлив очі, невдоволено пирхнув і мотнув головою з боку в бік, мовляв "ще чого?".

Виникло дивне відчуття, ніби цей звір точно розуміє, що я йому кажу. Це враз змусило мене зіщулитися від тривоги, що несподівано виникла.

Він знову крутнув головою, і тут я побачила те, чого досі не помічала. Можливо тому, що до його морди не дуже придивлялася, приділивши всю свою увагу серйозній травмі. Та й густа довга шерсть до часу приховувала мою знахідку.

Я зробила ще два кроки до об'єкта моєї турботи, щоб краще розглянути кільця сережок, що блиснули сріблом у вухах волохатої тварини.

Попереджувальне гарчання змусило мене зупинитися.

– Послухай, – обурилася я, – це така подяка за допомогу? Ти розумієш, що якщо я тебе виставлю звідси, сили, щоб дістатись додому тобі не вистачить?

Знову зневажливе пирхання у відповідь, і ще одна спроба піднятися, яка закінчилася поразкою.

– Сиди спокійно! – владно скомандувала і попрямувала до столу, де в пляшці стояло підготовлене для пацієнта молоко. – Якщо посмієш рипнутись, я тебе знову присплю! Тоді спатимеш, допоки твоя рана зовсім не загоїться. Зрозуміло?

– Няв? – недовірливо запитав котяра, витріщивши на мене очі.

– Точно тобі говорю.

Налила в миску молока й обережно понесла до пораненої тварини. Той тільки сердито очиськами лупав, проте жодних агресивних дій не робив.

– Заспокоївся? От і молодець, а то гарчить він мені тут. Їж, давай.

Поставила тарілку біля чорної вусатої морди й з почуттям виконаного обов'язку попрямувала на вулицю, розбиратися зі своїм штатом, що дещо збільшився.

Кілька днів минуло відносно тихо та спокійно. Я облаштовувала "медичний" кабінет, і мені було вкрай необхідно придбати хоча б дві засклені шафи. Звісно, що моїм замовленням почав займатися Марел. Можливо, коли звістка про те, що в Краї з'явився лікар, рознесеться округою, думати про шафи буде вже ніколи.

Котяра, на подив моєї помічниці, поводився як зразково-показовий пацієнт. Дівчинка вже трохи почала звикати до його присутності в будинку, коли я нарешті спромоглася поцікавитися в неї, чим же такий страшний звір, ім'ям якого вона називала нашого вихованця.

– Люди кажуть, що у фовків одна душа, а тіла два, – таємниче понизивши голос, повідомила мені Ліл, – тому вони вдвічі небезпечніші за будь-яку тварину.

– Що за маячня? – я недовірливо глянула на волохатого красеня, що сидів на м'якій підстилці. Він помітно почав одужувати. Рухався по кімнаті ще припадаючи на лапу, але, мабуть, скоро бігатиме так само як і раніше.

Абсолютно безневинна фізіономія пацієнта наштовхувала на деякі сумніви. Невже й справді цей звір – страшний перевертень? Щоправда, жодних спроб перекинутися в будь-кого кіт не робив, тому ми й заспокоїлися на якийсь час.

А ввечері наступного дня моя думка відносно милого пухнастика кардинально змінилася. Почалося все начебто звичайно – до мене завітали гості. Я в цей час була якраз одна: Марел і Рівар, закінчивши роботу, вирушили додому. Ліл пішла погуляти з подружками, а я саме поверталася від Флори, куди ходила зняти шви своєму першому пацієнтові.

Задумавшись, навіть не звернула уваги, що чоловік, що йшов назустріч, надто уважно мене розглядає. Завернула до свого двору і тільки тепер помітила, що до воріт прямую не одна.

Невисокий кремезний чоловік, одягнений досить небідно за тутешніми мірками, повернув разом зі мною.

Зупинилася біля паркану і здивовано подивилась на доброзичливе обличчя несподіваного гостя, губи якого одразу ж розтягнулись у привітній усмішці.

– Ну, здрастуй, Жастя, – солодким голосом привітав візитер і відразу мені не сподобався.

Зазирнувши в нерухомі очі, за його фальшивою посмішкою я виразно відчула справжню лють, ніби він зараз ненавидить і зневажає всіх, хто його оточує. Тільки до певного часу причаївся, як холоднокровна змія, яка готується до свого смертельного кидка.

Гість моргнув, і відчуття небезпеки зникло, ніби він ненавмисно трохи відкрив те, чого не хотів і не збирався показувати.