Розділ 11(2)

Цього разу наказ адресувався підлеглим, і вони миттю опинилися на своїх конях.

– Я поверну! – клятвено запевнила я, взуваючись і обертаючи широку довгу сорочку навколо стегон.

– Обійдуся, – знову зміряв мене сердитим поглядом голова військових. – І щоб я тут більше не бачив ні тебе, ні твою козу! Тобі ясно? Ще три дні тому було наказано всіх попередити, щоб не тинялися на дорозі до Фовчого яру, бо в тих місцях з'явилися розбійники, а тебе все одно понесло в цей бік.

Пришпорив свого жеребця і рвонув геть від мене. Його команду “За мною!” вже ледве розчула за тупотом копит коней бійців, які приєдналися до свого шефа.

Розбійники! Хто, коли та кого про них попереджав? Чомусь мені здається, що у моєму селі ніхто про це навіть не чув. Проте мужній красень цілком упевнений, що всі повинні про попередження знати! Чи не дивно?

Раптом стало страшно. Коли я говорила, що в кущах може ховатися бандит, то просто хотіла вразити чоловіка, що так зневажливо до мене поставився. І мені це стовідсотково вдалося. Однак, я ніяк не очікувала, що розбійники, справді, промишляють у цій місцевості. Дуже сильно захотілося відразу опинитися вдома. Зітхнула і звернулася до рогатої норовливиці:

– Саллі, я сподіваюся, що ми з тобою з'ясували всі непорозуміння, разом побігали та познайомилися з непоганими хлопцями, за винятком їхнього командира. Тому я сподіваюся, що тепер між нами запанує мир, дружба і жуйка – як казав онук моєї колишньої колеги – Лариси Янівни.

Обережно наблизилася до Саллі, яка уважно мене слухала, не виявляючи жодної агресії, і розплутала мотузку:

– Ходімо додому, красуне!

Не знаю, що переконало Саллі, що ми з нею тепер найкращі друзі: чи то спільна ранкова пробіжка, чи моє визнання її краси, а може, їй просто набридло гуляти, тому вона спокійно пішла поруч зі мною вздовж струмка, який поступово наближав нас до села.

Спочатку потрібно знайти місце, де не лише рогата стрибуха може перескочити водну перешкоду, і я теж. Таке місце невдовзі знайшлося! Глибоко, але ширина трохи більше пів метра. От і чудово! Залишилося тільки переміститися на протилежний бережок і рухатися далі прямо додому.

Раптом Саллі різко зупинилася і націлилася рогами у бік найближчого куща.

– Ме-е-е! – несподівано гаркнула вона.

З густих гілок раптово вилетів великий чорний кіт, кинувся до невисокого сухого деревця і вмить злетів кривим стовбуром на саму верхівку. Шкода, що верхні гілки виявилися тонкими та крихкими. Вагу тварини вони не витримали й з хрускотом зламалися.

Пухнастий втікач з відчайдушним вереском звалився вниз, дорогою зачепившись за гострий сук. Жалібний стогін оголосив околиці. Ймовірно, тварина дуже поранилася.

І що мені тепер робити? Цього ж красеня хтось любить і чекає додому, а він тут на землі качається від божевільного болю.

Пригадала, що тепер можу ненадовго приспати дитину, або тварину. Цікаво, недовго – це скільки за часом? Встигну я хоч додому притягнути пораненого звіра? Тяжко зітхнула і кинула спідницю на кущ, тепер мені дещо інше доведеться нести. Підійшла ближче до потерпілого і простягнула руку в його бік.

Я знала, що треба робити. Цю інформацію мені Ореф якось запхнув у голову, коли ми були на чудовому пляжі.

Кіт перестав смикатися і через секунду затих. Голова його впала на бік, круглі зелені очі повільно заплющились. Такий собі наркоз вийшов.

Міцно замотала косинкою довгу рвану рану, яка простяглася майже через усю задню лапу кота, ще й бік трохи захопила. Сподіваюся, що внутрішні пошкодження не такі серйозні, як зовні.

– Ну що, Саллі, ходімо?

Закинула хворого на плече і потягла козу за мотузку. Разом із компаньйонкою ми перестрибнули через струмок і попрямували до села. А хвилин за п'ять зустріли і підмогу.

Ліл, коли повернулася в мій дім і не виявила там ні мене, ні Саллі, одразу зрозуміла, що трапилося, і кинулась на пошуки. Нас вона побачила ще здалеку і побігла на поміч.

А коли ми з нею зустрілися, обидві захекані, вона – від швидкого бігу, а я – від того, що тягла на собі вантаж (котяра виявився не дуже легким), дівчинка різко пригальмувала і недовірливо подивилася на мою пухнасту знахідку.

– Жастіно, навіщо ти його несеш?

– Тварина пошкодила лапу. Що мені ще лишалося робити, кинути його?

– Думаю, це було б найкращим.

– Ліл, ти що? – такого я не очікувала. Невже майбутній сестрі милосердя не шкода живу істоту? – Коту вкрай потрібна медична допомога!

– Я, правда, сама ніколи їх не бачила, але впевнена, що це ніякий не кіт. Це – фовк.

Я здивовано зиркнула на свою ношу, що мов нежива звисала з мого плеча, потім перевела погляд на співробітницю:

– Ти хотіла сказати "вовк"? Ліл, ти помиляєшся! Ймовірно, ти їх не бачила раніше, але кішки ж повинні бути в селі хоч у когось? Як їх можна сплутати?

Щойно пролунало останнє слово, як у голові у мене виникла обурена промова мого недавнього співрозмовника про те, що десь там, куди вела дорога, в бік якої Саллі необачно завернула, є Фовчий Яр. Я тоді вирішила, що не дочула і владний вершник сказав “вовчий”. Чи не пов'язано це якось одне з одним?

– Є у нас кішки, майже в кожному подвір'ї, – кивнула дівчинка, не зводячи підозрілого погляду зі сплячої непробудним сном тварини. – Але вони у три рази менші. Таких здоровенних не буває. І вовків я бачила, тож сплутати не змогла б, хіба що з собакою. А цей звір набагато небезпечніший...

– Гаразд, – я тицьнула помічниці край мотузки, за яку вела виробницю молока, – тримай і підемо швидше. Поки цей невідомий звір ще на нас не напав.

Дівчинка здригнулася.

– Жастіно, залиши його тут.

– І не подумаю! Ходімо, котику треба надати допомогу якнайшвидше, – пересунула пухнасту тушку, зручніше укладаючи на плече, і поспішила додому, до якого було вже зовсім як шапкою докинути.

Зрозуміло ж, що дівчисько помиляється. Просто у сільській місцевості не заводять породистих елітних тварин. Сільському жителю не важлива краса і дорожнеча домашнього вихованця, йому потрібно, щоб він справно ніс службу з упіймання дрібних гризунів.