Розділ 11(1)

Струмок мілкий, вода навіть до колін не діставала, проте все моє тіло вмить покрилося мурашками ознобу, а в ноги ніби вп'ялися одночасно мільйон голок.

Негайно рвонула до рятівного берега. Шокована, зовсім забула про довгий одяг, через що не підтримуваний мною поділ спідниці шльопнувся у воду, і я, заплутавшись у намоклій тканині, впала на коліно. Добре, хоч не повністю у воду пірнула.

Швидко підхопилася, кинула туфлі на досить високий бережок і, поки ще не оніміло все тіло, виповзла і сама.

Різко стягнула брудну намоклу спідницю, принагідно зазначила, що те, що потрібно під неї надягати, від води зовсім не постраждало. Зісмикнула з голови косинку, через що довге волосся розсипалося по моїх плечах, і я нетерпляче відкинула його за спину. Зім'яла косинку і почала різко розтирати ноги цупкою тканиною. Захворіти мені ще й не вистачало.

Краєм ока помітила, що Саллі навіть забула про соковите листя й ошелешено витріщається на мене своїми нахабними очиськами. Мабуть, мій крик її настільки вразив, що вона погодилась визнати мою головну роль у нашому тандемі. Звільнитися вона навіть не намагалася.

– Хто така? – різкий начальницький голос змусив мене здригнутися та озирнутися. Зайнята своїми справами, я навіть не помітила, що з-за густого чагарника з'явилися троє військових, які вели за собою коней.

Хто поставив питання, навіть сумнівів не виникало. Це був ВІН – той самий чоловік, який нещодавно привернув мою увагу. Той, хто змусив моє серце битися частіше. Той, від якого завмерла моя душа і збилося дихання. Чоловік-мрія для жінки, яка вже втратила надію знову покохати.

І тепер предмет моїх мрій, зневажливо скрививши повнуваті чуттєві губи, дивився на мене як на якусь шкідливу комашку. Коли погляд холодних сіро-блакитних очей перемістився мені нижче пояса, а потім повернувся до лиця, я зрозуміла, що про комашку навіть мови немає. Те, що він про мене думає, набагато гірше. Від несподіванки навіть не знайшлася, що відповісти.

– Що тут відбувається? – грізно запитав командир, не дочекавшись відповіді. – Ти чому так безсоромно оголилася? Ти повія?

Хоч після такого красномовного погляду чогось подібного я й чекала, але розсердило мене навіть не саме питання, а те, що воно прозвучало анітрохи не запитливо, а скоріше, як констатація факту. Чоловік уже все собі вирішив.

– Це Я безсоромно поводжуся? – у моєму голосі виразно почулася жага вбивства. – Може, нехай спочатку ваші підлеглі, – я махнула рукою в бік тих двох, що з'явилися разом зі своїм воєначальником, до яких приєдналися ще двоє, що вийшли майже слідом за першою трійцею, – підберуть слину і перестануть задивлятися на мої ноги, а потім поговоримо і про мій моральний вигляд? Або про те, чи не потрібна мені допомога?

– Не схоже, щоб ти чогось потребувала, – відрізав командир і сердито зиркнув на хлопців, що витріщалися так, ніби жінку жодного разу не бачили. І чого, спитати б? Та в деяких дівчат мого світу халат коротший, ніж блузка, яка зараз на мені. Нічого кримінального з-під неї не виглядає, окрім довгих ніг. Не винна я, що тепер зріст мій вище колишнього сантиметрів на п'ятнадцять, та й ноги відповідні до зросту.

– Та невже? – спитала саркастично. – Ти ясновидець? – від злості навіть сама не помітила, як теж перейшла на "ти". – А якщо я, насправді, потребую допомоги?

– Навіть боюся припустити, якого роду та допомога, – його губи розтяглися в презирливій посмішці.

Ой, леле! І цей чоловік мені спочатку так сподобався! Щоправда, він і зараз не втратив своєї привабливості, але його гидливий погляд неабияк остудив моєї душі прекрасні поривання.

– Прикрийся! – владно скомандував чоловік. Удруге озирнувся на своїх вояк і роздратовано рикнув, від чого хлопці скромно опустили погляди. Проте дивилися на землю рівно доти, поки їхній головний знову не звернув свою дорогоцінну увагу на мою скромну особу.

Вирішила не нариватися, бо мало ким він може виявитися? Аж раптом це сільський дільничний? Ще запроторить мене туди, куди тут саджають людей, неугодних владі, а точніше – куди Макар телят не ганяв.

Підняла спідницю, обтрусила її й виставила перед собою, як завісу:

– Так краще?

– Чому спідниця мокра?

Ось нав'язався на мою голову. Кажуть же розумні люди, що перш ніж мріяти про щось, подумай – чи воно тобі треба? А то раптом здійсниться?

– Під дощ потрапила! – зухвало відповіла.

– Дощу не було!

Ще й жартів не розуміє.

– Значить, плакала дуже гірко, доки не намокла!

Ледве стримуюсь, щоб не нахамити, тож мої відповіді оригінальністю не відрізняються.

– Тебе хтось образив? – подав голос один із солдатів.

– Якщо й образив, то вона сама винна, – видав командир драгун (чи як вони тут називаються?).

Ну все, цей мачо розбудив у мені звіра! Звір прокинувся дуже хитрий і обережний, але від цього не менш злий. Тому кричати та ображати зухвальця не насмілилася, а так люб'язно усміхнулася, що аж щелепу звело, і промуркотіла хлопцеві, який єдиний із присутніх виявив стосовно мене доброту:

– Дякую, солдатику, за те, що поцікавився. Ніхто мене не ображав, просто дно в струмку слизьке, і я не втримала рівноваги. А щодо того, хто сам винен, то я і стосовно цього маю що сказати. Ви стільки часу вже тут стоїте та дивитеся лише на мене, і ніхто, чуєш, ніхто навіть і не подумав озирнутися на всі боки. А я ж тут не одна.

Моя промова викликала ефект бомби, що зненацька розірвалася. Військові, на чолі зі своїм командиром, миттю скинули з плечей рушниці й, взявши їх напоготові, закрутили головами на всі боки.

– А все тому, – спокійно продовжила я, віджавши спідницю і ще раз її струснувши, щоб одягти (не йти ж мені, й справді, додому напіводягненою?), – що ваш командир не навчив вас, як поводитись у подібній ситуації. Та що там не навчив! Він навіть сам не додумався перевірити, чи немає тут небезпеки. І якби на місці Саллі ховався бандит, він прикінчив би вас усіх і відразу. І хто був би сам винний?