Розділ 11

Що ж мені так не щастить з чоловіками? Світ змінився, а ситуація все та ж: якщо я комусь подобаюся, то мені ця людина абсолютно байдужа, а якщо хтось сподобався мені, то у предмета моїх зітхань не виникає до мене навіть звичайної симпатії. Так вийшло й цього разу.

Ранок розпочався цілком звичайно. Я, за багаторічною звичкою, знову прокинулася на світанку. Правда, в тому місці, де я зараз живу, цей час таким уже раннім не вважається. Селяни, як правило, встають вдосвіта. Хоч корова є далеко не в кожному дворі, але інша живність повинна бути у всіх. І її слід доглядати, інакше віддачі не дочекаєшся. Я поки що не знаю, наскільки заможні люди в інших селах нашого закуту, проте мені здається, що багато мешканців Краю, взагалі, існують на межі бідності. Впевнена, що селяни у Водному, де знаходиться військова комендатура закуту, живуть значно краще.

Вийшла надвір і захоплено оглянула доступний моєму погляду пейзаж. Як можна спокійно, без завмирання серця, дивитись на таку красу?

Це вам не місто, де навіть дитячі майданчики (крім, звичайно, пісочниць) заасфальтовані. І малюки ростуть зніженими, не загартованими, в оточенні панельних багатоповерхових будівель, де звичайного чистого повітря не знайдеш навіть у парках та скверах. А тут дихаєш, і серце завмирає.

Дивно, чому це я так радію? Невже мені починає подобатися глухе іноземне село? Не хотілося б прикипіти душею до цього місця – що сильніше звикну, то більше сумуватиму, коли доведеться повертатися додому.

Повільно спустилася сходами з ґанку і попрямувала до відремонтованої пічки. Приймати роботу вчора я і під дулом пістолета не поповзла б.

Прискіпливо оглянула, все зроблено акуратно. Навіть навіс перестав зображати Пізанську вежу і стояв рівно, як і було задумано першим будівельником цієї споруди.

Батько моєї помічниці чудово з усім упорався. Та я й не сумнівалася у його здібностях.

Як я вже казала, майже всю дорогу ми з Ліл розмовляли. З кожним днем ​​я дізнавалася про тепер уже моє село і про його мешканців все більше і більше.

Я питала про все, що мені на думку спадало, а дівчинка розповідала, що їй було відомо з цього питання. Іноді вона сама вибирала тему. Наприклад, про свого батька вона перша розпочала розмову.

– Татко такий раніше не був, – сказала вона, коли в нашій розмові раптом виникла пауза, – зараз, що б ми не зробили, він майже завжди сердиться.

– Він тебе б'є? – обережно запитала, не дивлячись на дівчинку, щоб не злякати її відвертість.

– Ні, – нерішуче сказала вона, – але одного разу мало не вдарив. Мама його тоді відштовхнула, і вони після цього побилися. Останні роки він дуже змінився.

– А що спричинило таку несподівану зміну?

– Нас і так багато в сім'ї було, а потім ще народилися двійнята. Грошей стало, взагалі, ні на що не вистачати, а батька ще й господар вигнав, хоч він уміє робити майже все. Щоправда, лається завжди, якщо хтось над ним стоїть, коли він працює. Потім на якійсь фабриці працював, проте вона закрилася. Так після цього він злий став, тільки те й робить, що репетує.

Усіх дітей у сім'ї виявилося вісім. Через те, що малюки моталися туди сюди, я вирішила, що їх більше, ніж насправді. Ліл – найстарша.

Прогодувати таке сімейство – завдання не надто просте, а постійної найманої роботи для його голови, у селі не було. Хіба що у старости, але в того вистачало неконфліктних працівників. Марелові довелося підробляти де доведеться, в ближніх селах і містах шукати заробітку.

Але там таких, як він, і своїх удосталь. А дорогу в місто і назад, я сама мала честь відчути на власній шкурі. Від негараздів у сім’ї, та нестачі грошей, Марел почав випивати.

Тому я ще вчора підготувала кілька умов, на яких погоджуся співпрацювати з претендентом на посаду підсобного робітника в моїй майбутній клініці.

Не думаю, що татові Ліл вони дуже сподобаються, але це вже його справа. Хоче волочитися на працю за тридев'ять земель, я йому заважати не буду. Але в мене він працюватиме за тими правилами, які я встановлюю.

Ось з хати виповзла заспана Ліл і подалася до хліва. Я кивнула їй і попрямувала до воріт. Дівчина і так знає, що їй робити, навіщо смикати зайвий раз?

Вирішила, що ранкове та вечірнє молоко Ліл відноситиме додому, а нам і денного вистачить. Можна було б зовсім все віддавати, але, про всяк випадок, вирішила залишити, раптом у мене з'являться маленькі пацієнти? Молоко як знахідка буде.

Поки я прогулювалася, дякуючи Господу за те, що попри все, що зі мною відбулося, я жива, моя помічниця вже впоралася зі своїми обов'язками, вивела рогатого звіра надвір і помчала до своїх братів та сестер.

Перебираючи у думці, що для мене є першочерговим завданням, зайшла назад у двір. Крім відповідного одягу для щоденного вживання мені ще знадобиться щось на зразок спортивного костюма.

Встаю я все одно рано, і поки що невідкладних справ у мене немає, треба хоч трохи упорядкувати своє нове тіло. Мінімум, що я можу для цього зробити – бігати вранці.

А в цій спідниці, що зараз на мені надіта, я навіть при ході наступаю собі на поділ. Що бігати в цьому одязі – це справжнє випробування, мені довелося переконатися вже через кілька секунд.

Моя норовлива живність побачила, що я йду по доріжці до будинку, обурено мекнула і наставила на мене роги. Мотузка, якою вона була прив'язана до кілочка, натягнулася, мов струна.

– Та пішла ти, бандитко! – кинула спересердя. – Досить мені загрожувати, я твоя хазяйка! Тобі ясно?

Коза здивовано зиркнула на мене одним оком, мабуть, такого тону стосовно себе чудової ніяк не очікувала і раптом щосили рвонула вперед. Почувся тріск і мотузок урвався. Я злякано відстрибнула, але коза, що отримала свободу, не звертаючи тепер на мене жодної уваги, помчала до воріт.

– Саллі! – закричала я. – Ану стій, негіднице!

Підхопила поділ обома руками та помчала за непокірливою худобиною. Та озирнулася, окинувши мене зневажливим поглядом, переможно мекнула і майнула через дорогу. Захопивши лозину, що валялася біля паркану, рвонула слідом за нею.