Розділ 10(3)

Коли всі формальності було залагоджено, ми з Ліл залишили чоловіків і узялися до пошуку того, заради чого і дісталися в таку неймовірну далечінь. Я з цікавістю розглядала все, що постало перед моїми очима у міській аптеці, яка знайшлася неподалік. Понад половину медикаментів я взагалі не змогла ідентифікувати. Навіщо і за яких захворювань вони застосовуються?

Чим більше дивилася, тим зрозуміліше мені ставало, що без допомоги медика мені не розібратися. Тож моя головна мета на найближче майбутнє – знайти таку людину і будь-якими засобами вмовити її працювати в нашому селі.

Фармацевт (чи як вони тут називаються?) мені в цій справі не помічник. Коли я ставила навідні питання, щоб з'ясувати, що ж насправді з усього цього мені потрібно, господар аптеки щоразу кидав на мене презирливо-зарозумілі погляди, й з неймовірним зусиллям витискав із себе відповіді.

Зрештою, низенький товстун мало не шипів мені у відповідь. Напевно, вирішив, що я просто заради інтересу питаю, а значить даремно забираю його дорогоцінний час.

Поки аптекар не покликав когось на допомогу, щоб виштовхали мене з його приватної власності, вирішила – куплю всього потроху. Може, знадобиться, коли я знайду того, хто допоможе мені з усім набутим добром розібратися.

Дістала мішечок з грошима і мовчки виклала на прилавок двісті парелів. Фізіономія фармацевта витягнулася, спочатку він вирячився на гроші, потім перевів погляд на моє обличчя й улесливо, ніби ми й не спілкувалися досі, запитав:

– Що панянка бажає?

Поруч пирхнула Ліл, а я суворо насупила брови, хоч сама ледве стримувалась, щоб не розсміятися, настільки разюче змінився вираз обличчя аптекаря.

Зібралася з силами та почала:

– Панянка бажає: ось це, це, цього дві пачки, три пляшечки он того, два пакети того, що з краю, коробку того, що в куточку, мішечок он тих пухнастиків, три коробки... Там у вас що? Бинти? А по скільки штук? По сорок... Давайте п'ять коробок.

Хазяїн спочатку викладав замовлене на прилавок, потім спритно метнувся до сусідньої кімнати й виніс звідти великий цупкий мішок, куди акуратно все й запхав, водночас швидко клацаючи кісточками на обшарпаній дерев'яній рахівниці.

– Сорок вісім парелів, – благоговійно сповістив аптекар, жадібно поглядаючи на монети, що привабливо виблискували на прилавку. – Може, панночка ще щось бажає?

– Бажає, – порадувала я його, повертаючись до іншої стіни, де на полицях чекали свого покупця хірургічні інструменти. Треба сказати, чекали, напевно, досить давно, тому що їхні металеві поверхні були вкриті тонким, але добре помітним шаром пилу.

– Ще мішок потрібен, – розпорядилася я, і мені зараз же був доставлений точний близнюк вже заповненої тари.

Знову я показувала на цікавий для мене предмет, і він, під супровід клацання рахівниці, відразу ж вирушав у мішок.

– Пінцети... давайте три. Як це називається? – тицьнула пальцем у широкий затискач, – а, не важливо, давайте п'ять. Ось цих, тонших – стільки ж. Довгий вигнутий – один. Ні! Краще два, про всяк випадок.

Набір коротких металевих ножів різної ширини вирушив за коробкою з голками для накладання швів, більш схожими на інструмент хірурга, ніж та, яку мені довелося використовувати зовсім недавно. Пузаті та незручні скляні шприци в комплекті з товстими голками для них, також поповнили мішок.

Окремо були упаковані три коробки, наповнені пляшечками зі знеболюючим розчином і протизапальним (назви нічого мені не говорили, але аптекар, що зовсім розтанув, мені люб'язно про це повідомив). Стільки ж флаконів блакитної рідини мені було запропоновано, як знезаражуючу речовину для обробки ран, і я прихильно погодилася їх придбати.

Ліл уже давно тільки стояла та ошаліло кліпала очима, спостерігаючи за моїми придбаннями. Думаю, зараз вона точно впевнилась, що нового лікаря треба ніжити та оберігати. Хоча б тільки за кількість того, що він купив для лікування її односельців, його треба носити на руках.

Більш-менш зручного голкоутримувача не виявила. На моє запитання аптекар навіть не здивувався й охоче показав на полицю, на якій лежав той самий затискач, назву якого я хотіла дізнатися, а потім передумала.

Так, таким користуватися одне “задоволення”. Доведеться шукати фахівця, щоб хоч трохи підкоригував довжину інструменту, бо бранші, чи то пак, робоча частина, дуже довга. Та й ножам потрібно надати більш зручну форму. Небезпечно працювати скальпелем, у якому лезо такої ж довжини, як ручка.

На завершення аптекар виніс мені із сусідньої кімнати металеву квадратну посудину з кришкою, поставив її на стіл і урочисто відкрив. Ось і стерилізатор! Нехай кришка у нього як на квадратну каструлю, але це не мало ніякого значення. Головне, що всередині є ще одна коробка з дірчатим дном, яку можна витягувати спеціально пристосованими гачками.

Все! На сьогодні я щаслива! Тому зовсім не заперечувала, коли аптекар обережно натякнув, що мої покупки не вкладаються у дві сотні. Потрібно ще п'ятдесят.

Однак, коли ми нарешті прибули додому, моя радість трохи вщухла. Попри нову м'яку оббивку сидінь та додаткові подушки, єдине, про що я мріяла – нарешті ступити ногами на тверду надійну землю і більше ніколи в житті нікуди не їздити.

Мляво махнула рукою, коли Марел відчинив ворота, пропускаючи наш екіпаж, і про щось запитав. У мене навіть не вистачило сил здивуватись, що чоловік досі не пішов додому.

Ледве злізла на землю, зі стогоном вигнулась і потерла поперек, намагаючись хоч якось змусити працювати онімілі м'язи. Та що ж за тіло дісталося мені таке немічне? Навіть подумати страшно, що мала пережити справжня Жастіна, аби довести себе до такого фізичного стану.

Попросила чоловіків внести покупки в будинок, а сама пошкандибала слідом. На ходу напівголосно ремствувала, як мені доповзти на перев'язку, якщо ноги у мене зовсім рухатися не хочуть? Працівники доставили наші придбання до будинку, про щось швидко переговорили та пішли.