Розділ 10(2)

Гадаю, що з переляку і не таке може привидітися.

Тільки-но прийшла до тями, одразу ж розплющила очі. Я була все в тому ж положенні, в якому застала мене несподівана дрімота. Голова легка і ясна, тільки шия затекла, ніби ми з Орефом ось так нерухомо сиділи кілька годин, а не хвилин.

Кільце обіймів розімкнулося. Я вирішила, що дозвіл встати отримано, і повільно піднялася. Через кілька секунд ми з магом уже стояли посередині великої кімнати в моєму теперішньому будинку.

– Подивися на мене.

Я повернулася і відразу відчула, ніби мою голову обмацують холодні чіпкі пальці та намагаються знайти прохід усередину, щоб з'ясувати, про що я думаю. Сама не знаю навіщо, я швидко стиснула пальці в кулаки й уявила, що переді мною стрімко впала щільна непроникна завіса.

– Розумниця, – похвалив мене Ореф, – для початку зовсім непогано.

Не зважаючи на моє здивоване обличчя, продовжив:

– Тепер, за потреби, один раз на день, зможеш ненадовго занурити в сон маленьку дитину чи невелику тварину. Але сильно не захоплюйся, інакше витратиш занадто багато сил, а відновлювати їх ти поки не вмієш.

– Це означає, що пізніше зумію? – я не переставала дивуватися тому, що зі мною відбувалося.

– Зумієш, тільки не одразу. Зараз мені вже час, прийду за тиждень, тоді й продовжимо.

І раптом ніби розчинився у повітрі. А я ще якийсь час дивилася на підлогу, де нещодавно стояв темний фейрі й не могла зрозуміти причини його дивної поведінки.

За договором з князем Міллардом, Ореф переніс мене до цього села, щоб влаштувати тут щось на кшталт пункту невідкладної допомоги. Начебто послугу він цим оплатив, то чому продовжує приходити до мене і допомагати? Хоч сам сказав, що допомога мені не потрібна. Незвичайно все це...

– Жастіно, – через шпаринку ледь прочинених дверей, пролунав гучний шепіт Ліл, – можна увійти?

– Звичайно, можна, – нарешті трохи прийшла до тями, – заходь. Рівар прийшов?

– Ага, – помічниця впурхнула в кімнату, сторожко озирнулася й охнула, оцінивши наш новий світильник. – Він запрягає коня. Зараз поїдемо?

– Якщо ти не голодна, то зараз, – навіть не здивувалася, що годинник показує лише на п'ятнадцять хвилин більше, ніж до нашої з магом подорожі на чудовий пляж. Магія – річ непередбачувана. – Дорогою чимось перекусимо. Їхати далеко?

Ліл ненадовго замислилась.

– Мабуть, години зо три, – нарешті невпевнено відповіла.

– Тоді треба поквапитися.

Незабаром ми з помічницею витягли на ґанок великий кошик, у якому в дорогу припасли хліб, овочі, фрукти та воду. На мій подив корзину у нас забрав Марел, що чекав прямо за порогом. Він і відніс її до нашої "карети". Уклав поклажу між сидіннями та повернувся до мене:

– Я прийшов найматися до тебе на роботу, хазяйко. Не проженеш?

Оце так поворот! Я думала, що він ніяк не дочекається, щоби швидше закінчити моє замовлення і лає себе за те, що погодився допомогти, а він сам прийшов винайматися.

– Ну, – невпевнено промовила я, – навіть не знаю. Роботи, звісно, у мене буде чимало, але прямо зараз...

– Може, поки ти повернешся, я займусь цим? – Марел тицьнув пальцем у напівзруйновану грубку під кривим дерев'яним навісом, неподалік будинку. – А потім поговоримо.

На тому й вирішили. Новий працівник кинув на траву свою сумку і попрямував до сараю, а я, як "благородна мадама", видерлася на заднє сидіння коляски. При цьому мало не впала, бо наступила на поділ своєї довгої спідниці. Тут же прийняла рішення, що за першої ж нагоди замовлю собі штани. Боюся, що ніколи не звикну ходити в такому вбранні.

Поки будувала плани на найближче майбутнє, Рівар сів на місце візника, поряд з ним примостилася усміхнена Ліл, і наш транспортний засіб викотився з двору.

Отже, ми вирушили до міста Фрагорська за відсутніми ліками та інструментами, для поки ще неіснуючої лікарні.

Хоч наша поїздка виявилася досить вдалою, до повернення додому я вже прокляла все, що тільки можна було проклясти. Бажання все кинути та негайно тікати на постійне місце проживання в місто, зміцнювалося з кожним метром, що залишався позаду.

Начебто їхали ми не дуже повільно і зупинялися лише щоб розім'яти ноги та поснідати, але до оплоту цивілізації дісталися тільки близько полудня. Рівар, так само як і Ліл, точно знав лише напрямок, у якому знаходилось найближче місто, бо був там востаннє кілька років тому, і скільки туди діставатися, був не зовсім у курсі. Проте конячка жваво везла нас туди, куди нам було потрібно. До речі, конячка, як з’ясувалося, була чоловічої статі та без імені. Бо я геть забула його спитати, коли отримала живий подарунок. Рівар запропонував назвати його Броком і всі погодились. Навіть сам кінь не заперечив, коли хлопець його так гукнув.

Коли ми нарешті урочисто вкотили всією компанією до Фрагорська, у мене інтерес до нового місця як рукою зняло. Спина стала колом, ноги заніміли, а про те місце, яке безпосередньо стикалося з твердим дерев'яним сидінням, і говорити не варто, бо я його зовсім не відчувала. Якесь надто тендітне тіло мені дісталося. Треба його негайно повноцінно годувати та тренувати. Проте довелося ще їхати до найближчої торгової площі.

Стогнучи та охаючи, як стара бабуся, вилізла з коляски й мало не впала на землю. Добре, що вчасно схопилася за борт, а то зганьбилась би. Тому найпершою моєю метою стала зовсім не аптека.

З протилежного боку коляски легко вистрибнула Ліл і підійшла до мене. Вона пересіла ближче, щойно наш екіпаж виїхав за межі села і майже всю дорогу ми з нею розмовляли.

Намагаючись не сильно звертати увагу на людей, які спостерігаючи моє неелегантне виповзання з екіпажу, відверто підсміювалися, уважно роззирнулася.

На площі вирувало життя. Як я вже знала з розповіді Рівара, майже всі великі магазини цього району були зосереджені тут. Дванадцять двоповерхових будівель з барвистими вивісками оточували досить великий майданчик, який майже на третину був заповнений візками, які чекали на своїх господарів.