Розділ 10

– Ну, здрастуй, мишко, – очі темного фейрі, з, напевно, такими ж темними намірами, пильно дивилися на мене.

Щойно Ореф виник посередині кімнати, моя помічниця, так само як і вчора, застигла соляним стовпом, тому я вже звично відправила її надвір.

– Куди подівся твій гарний настрій? – озирнувся навколо чаклун, явно відзначаючи зміну дизайну просторого приміщення.

– Вдома залишився, – зухвало глянула на темноокого. – А що? Хочеш повернути мене назад, щоб покращити мій душевний стан?

– Назад тобі дороги немає.

– Та невже? – скептично підняла брову.

У відповідь отримала перебільшено-здивований погляд. Начебто й не читає зараз мої думки. А думаю я якраз про нашу вчорашню вечірню розмову з Ліл. Мені буде дуже шкода, коли дівчина наведе лад у відведеній їй кімнаті й спатиме там. Вдень поговорити часу не вистачає, а перед сном – саме те.

Ось учора, наприклад, я дізналася, чому жителі села більше здивувалися тому, що я стала зненацька поводитися нормально, ніж моєму раптовому вмінню зашивати рани.

Коли я у Ліл прямо про це запитала, то отримала відповідь, яка ще більше спантеличила. Відунка з Торьохиного передбачила появу цілителя у Велеровському закуті.

– І ви всі повірили? – вразилася я.

– Звичайно, – здивувалася і Ліл, – Церида ніколи не помиляється у своїх віщуваннях. До неї приїжджають навіть із далеких князівств, і все, що вона пророкує, завжди збувається.

Це було місяця чотири тому, коли дідусь Рівара, батько Флори, впав з драбини, як підіймався на горище сараю. Нога зіслизнула зі щабля, начебто. І все б обійшлося, якби він, намагаючись утриматися, не звалив саму драбину, яка збила лопату, що стояла біля стіни. Ось на лезо лопати, на жаль, літній чоловік і приземлився.

Зрозуміло, що травма була неминуча. Стегно чоловіка як ножем розрізало. Поки шукали, на чому відвезти постраждалого до сусіднього закуту, втратили багато часу. І хоч коней мають майже третина сільських сімей, у денний час вони разом зі своїми господарями працюють. Можна було в старости випросити, але він, швиденько пославшись на зайнятість, поїхав кудись на возі.

Поки Рівар розшукав свого старшого брата, який десь за селом косив траву, поки разом з ним повернувся додому, час стрімко втікав.

Привезли голову сімейства до Торьохинського лікаря тільки для того, щоб той, подивившись на бліде обличчя пораненого і ганчірки, забруднені кров'ю, повідомив рідним потерпілого, що ніяке лікування вже не допоможе. Нехай везуть його назад, він нічого не робитиме.

Коли Ліл все це розповідала, у мене волосся на голові ворушилось від жаху. Як можна було так вчинити? Він же лікар, цей дурень! Надія на щасливий кінець завжди є, а він навіть не спробував якось допомогти бідоласі.

Чоловік і син Флори лаялися, а вона сама голосила на всю вулицю, намагаючись умовити лікаря хоч щось зробити, на що отримала відповідь – якщо готова віддати корову за те, що лікар зашиє рану, хоч і так зрозуміло, що травмований пацієнт уже майже труп, то нехай заносять його до будинку, якщо ні, то он поріг.

Ось тільки корови на той момент родина не мала. Стара зламала ногу, і її довелося забити, а нову поки що не придбали.

Лікар зачинив хвіртку перед носом у бідолашної жінки, і спокійно пішов у будинок. Флора все ще не втрачала надії, що той зглянеться над їхньою бідою, і хоч якось допоможе, тому не дозволяла чоловікові повертатися додому. Вона ще стукала у ворота та кликала безсердечного ескулапа, але той більше носа не показав з хати.

Отак батько Флори й помер майже на порозі будинку того, хто мав зробити все можливе і неможливе, щоб урятувати життя людини. А я ще казала, що тут не кам'яний вік. Та тут ще гірше! Цей, з дозволу сказати, лікар, гірший за скаженого вовка!

Але Ліл так не думала. Вона вважала, що добре, хоч такий є. Люди бояться, що і він скоро втече ближче до благ цивілізації. Навіщо йому, такій поважній та небідній особі, сидіти в брудному селі, якщо є місто? А там світло йде проводами, і їжу можна готувати без дров і вугілля.

Я аж підскочила від обурення.

– Тут є електрика?

– Що є? – дівчинка теж сіла в ліжку, здивована моїм криком.

– Світло, що йде по дротах!

– Так, – розгублено пробурмотіла Ліл, – тільки в найбільших містах.

Ось чортів маг! Запхав мене казна-куди! Тепер зрозуміло, чому лікарів тут майже немає. А якщо врахувати, що Велеровський закут найвіддаленіший від центру князівства, а село наше, взагалі, на околиці закуту (тому й називається – Край), то хто з місцевих медиків взагалі сюди захоче поїхати?

Крім мене...

А далі розповідь Ліл була зовсім незвичайна. Майже на виїзді з села засмучені подорожні зустріли Цериду – місцеву ясновидицю, що було вкрай дивно. Адже їй уже перевалило за сто років і на вулицю старенька майже не виходила.

Пророчиця стояла край дороги й дивилася на похмурі обличчя людей, які сиділи на возі з небіжчиком.

– Що дивишся? – гірко запитала Флора. – Краще скажи, доки наші люди помиратимуть від того, що їм нікому допомогти?

– Скоро у вас буде свій лікар, – раптом сказала віщунка.

Чоловік Флори від подиву навіть коня зупинив.

– У якому сенсі – "свій"?

– В одному з мешканців вашого закута прокинеться дар цілительства, – переконано промовила пророчиця. – Не скажу точно, в якому селі, але так буде. А ви бережіть цього цілителя, не кривдіть. Інакше одного разу він захоче піти й просто зникне.

Вся наша розмова з Ліл за секунду промайнула у мене в голові, і Ореф легко її зчитав.

– То що? – вимогливо запитала у нього.

– Про що це ти? – спокійно поцікавився чаклун.

– Про те, що цілитель може захотіти піти та зникне, – вчительським тоном пояснила я. – Це означає, що існує можливість повернутись у мій світ?

– Я не для того витрачав свій час, щоб тепер повертати тебе назад.

Відчуваю, що маг-викрадач починає злитися, хоч зовні це ніяк не виявляється.