Розділ 9(2)

Невелику частину покупок ми забрали з собою, решту товарів, у тому числі й продуктів, замовили з доставленням додому. Виявляється, подібна послуга доступна і в цій забутій Богом місцині.

Все, що притягли з собою, навантажили на стіл. Потім, поки Ліл розкладала все по місцях, Рівар розпалював піч, я зайнялася ромашкою. Підготувала квіти й коли вода на плиті закипіла, залила їх окропом, ще й на водяній бані потримала, аби точно всі мікроби прикінчити.

Коли все було готово, прихопила ліки, смужки тканини й ми, разом з Ріваром, попрямували до нього додому. Ну ось і знову настали звичайні трудові будні хірургічної медсестри – на мене чекає перев'язка. Добре, що хоч тканину тепер шукати не доведеться, на якийсь час мені вистачить.

Рана хлопчика на диво виглядала цілком непогано, почервоніння шкіри, звісно, було, але то не критично.

Поки забинтовувала ногу Тофара, ще раз згадала нецензурними словами відсутність електрики. Якщо мені доведеться прогладжувати важкою залізною праскою всі тканинні смужки, які знадобляться для пов'язок, то незабаром у мене руки просто відваляться.

Поки ходила у справах, привезли решту покупок.

Десь із годину пройшло в турботах і метушні. Я сортувала придбані скарби, різала матерію, журилася з приводу відсутності найпростіших умов у моїй так званій лікарні та навіть на якийсь час забула про свій персонал.

Де бактерицидна лампа? Де автоклав? Де стерилізатор для інструментарію? Де, зрештою, нормальне освітлення?

Дивно навіть уявити, що начебто зовсім недавно і в моєму рідному світі медицина була на такому ж рівні. А тепер я з ностальгією згадую своє відділення у Климівській лікарні, таке зараз для мене далеке та недосяжне.

Не працює сухожарова шафа? Бракує обслугового персоналу? Чи недоступні медикаменти нового покоління? Які ж це дрібниці, порівняно з тим, з чим я тут зіткнулася.

Проте необхідний мінімум матеріалів та інструментів тепер маю. А завтра поїдемо до найближчого міста, хочу оцінити асортимент медикаментів у тамтешній аптеці й дещо придбати. Але то ще буде не зараз, а пацієнти можуть з'явитися ще сьогодні.

Ближче до обіду прийшов похмурий тато Ліл. Коли я запросила його увійти, чоловік пройшов одразу на середину кімнати й з викликом глянув на мене.

– Командуватимеш?

– У якому сенсі? – здивувалася я.

– У тому, що бери те, прибивай сюди. Дивися, щоб усе було рівно, молоток тримай, як я говорю...

Я засміялася, а чоловік ще більше насупився.

– Ніколи мені за тобою стежити, — запевнила я нового працівника, коли нарешті заспокоїлася. – Мені потрібно тільки, щоб ти зробив одну велику чи дві маленькі пересувні складні ширми. Бажано, щоб вони не падали від найменшого подиху вітерця.

– Це все? – підозріло уточнив чоловік.

– Все, – запевнила я. – Бруси ось, тканина на столі.

– Тоді треба ще завіси, – пробурмотів робітник і поплескав по сумці, що висіла у нього на плечі.

– Скажи Рівару, нехай пошукає в сараї, – я відвернулася і знову зайнялася своїми справами, відразу забувши про присутніх у приміщенні.

З кімнати, в якій тепер житиме моя помічниця, до своєї, притягнула невеликий столик, заштовхала його в куток і почала облаштовувати робоче місце. Що буде потрібно – винесу, не варто змушувати пацієнтів нервувати із самого порога.

Поки не придбаю все необхідне, доведеться використовувати те, що є. Виставила кілька нових скляних банок темно-зеленого кольору, пляшку самогону – анестезію всіх часів та народів та замінник спирту, троє ножиць різного розміру та призначення, котушку звичайних, але міцних, ниток. Ну, і ще дещо.

Усю дорогу на сільський "ринок" і назад ми з Ліл проговорили, і я дізналася чимало цікавого, що одразу підняло мені настрій. Виявляється, тут не такий вже й кам'яний вік, як мені здавалося спочатку.

Дівчинка розповіла мені, що лікар з сусіднього закута має цілком цивілізовані інструменти. Вона мигцем їх бачила, коли разом з батьком допомагала мамі, яка отримала травму, увійти в будинок лікаря.

І знеболювальні препарати є, і шприци із пінцетами. Тому на завтрашню поїздку я покладала дуже райдужні сподівання. Дуже сподіваюся, що не доведеться їхати ще далі, а обійдемося тим, що є у сусідньому місті.

За хвилюваннями та турботами поснідати нам так і не довелося. Ех, я! Мало того, що про себе не подбала, та ще і підлеглих залишила голодними. Молодь має добре харчуватися, а я кинула своїх працівників напризволяще.

Щоправда, працівників це анітрохи не збентежило і не засмутило, бо вони не збиралися сидіти склавши руки.

Я вже розібралася з матеріалами та зосереджено складала список найбільш необхідних для роботи лікарні речей, коли відчула такий апетитний аромат, що у мене навіть у животі заскавуліло.

Виглянула у велику кімнату і в захопленні оглянула накритий до обіду стіл. Оце так! Мені дістався справжній скарб, а не помічниця.

У центрі стільниці красувалася велика плоска тарілка, на якій акуратною гіркою були складені фрукти, поряд глиняна миска зі свіжонарізаним салатом. Ще одна така ж миска наповнена доверху тушкованим м'ясом.

Стос тарілок, ложки та чашки очікували свого часу. А на краю столу стояли дві каструлі із готовими стравами.

– Жастіно, – сором'язливо посміхнулася кухарка за сумісництвом, – не хотіла тебе відривати від справ, тому не спитала і приготувала всю курочку. Ти не хвилюйся, нічого з нею до завтра не станеться. Винесемо в льох і тобі вистачить на...

– Ліл, – обурилася я, – сподіваюся, ти зараз пожартувала?

Дівчина зблідла і позадкувала. Я одразу зменшила гучність. Зовсім не очікувала, що вона злякається.

– Ліл, невже ти думала, що ми харчуватимемося окремо? – докірливо похитала головою. – І не сахайся від мене. Нам разом жити та працювати, тож ділити нам нічого. Не вистачало мені ще їжу ховати.

Ліл тільки здивовано поглянула на мене.

– Якщо тобі щось захочеться приготувати й продукти будуть у наявності, просто бери те, що для цього потрібно. Я тільки подякую. Добре?