Розділ 9(1)

Уявіть собі чоловіка років сорока, з благородною поставою, але трохи сутулими плечима, ніби він ніс на них не тільки честь роду, а й рахунки за ремонт замкового даху. Обличчя зарозумілого вельможі, проте погляд гострий, як у яструба, готового спікірувати на видобуток. Гордо випнуте підборіддя говорило про владне становище прибулого. Це підтверджував і розкішний оксамитовий камзол прикрашений золотою вишивкою.

На грудях — масивний медальйон із якимось гербом. Щось мені підказувало, що цей занадто причепурений дядько і є князь Міллард. Одначе, несподіване знайомство. А он, позаду, ще один персонаж причаївся. Темноволосий і в темному одязі. Добре, що я теж уже одягнена. До речі! А чому вони всі так вільно, ніби до себе додому, сюди завітали?

– Тому що артефакти людських магів ніщо проти магії фейрі, – була негайна відповідь на непоставлене вголос питання.

– О! – видихнула я, ширше розплющивши очі. По шкірі кинулися мурашки, як від ознобу. То він фейрі?

А цікаво, чи він світлий?

– Темний, – анітрохи не зніяковівши, що копається в моїх думках, глузливо пояснив Ореф.

– Молода дуже, – констатував новий знайомий, змірявши мене зарозумілим поглядом. – Що вона взагалі вміє?

Я також уважно почала розглядати несподіваного візитера і, видно, останньому це не сподобалося.

– До того ж невихована, – суворо насупився високий гість. – І це заради неї ти витяг мене з ліжка майже вночі?

Цікаво, він що, чекав від мене якихось реверансів? Спробую, хоча б, зобразити скромність. Сором'язливо опустила очі й, для повноти враження, важко зітхнула.

Маг гмикнув, а його князівство знову чомусь було незадоволене.

– У цьому хліві лікарню влаштувати одних грошей мало, тут міцний чоловік потрібен, щоб усе тут обладнати, – почувся наступний малоприємний коментар.

Я неабияк образилася за свій дім і кинула сердитий погляд на господаря тутешніх земель. Добре, що він якраз дивився на вікно, загороджене аби чим, бо маг, коли ми зустрілися поглядами, застережливо звузив свої незвичайні очі та ледь помітно хитнув головою.

Я прислухалася до мовчазної поради чаклуна не нариватися і знову опустила голову. Для повної вірогідності моєї поступливості ледь не поколупала носком туфлі підлогу.

Проте виявилося, що начальству моя скромність також не сподобалася.

– Даремно я тебе послухав, Орефе, – продовжував невдоволено бубоніти князь. – Не впорається ця дівчина. Дарма тільки гроші з князівської скарбниці будемо витрачати. Сільські мужики нізащо не підкорятимуться їй. Та й баби також.

Не встигла я якось відреагувати на такий обурливий, на мій погляд, висновок, як вхідні двері різко відчинилися, і в кімнату увірвалася Ліл. Вона міцно вчепилася обома руками за ківш і зосередила всю свою увагу на ньому, намагаючись не розплескати молоко, тому одразу й не помітила, що я в приміщенні не одна.

– Жастіно! – закричала вона з порога. – Там таке…!

Звела очі й тільки тепер зрозуміла, що й тут не менш таке, ніж там. Дівчина зблідла і завмерла. Очі її розширилися і з жахом дивилися на наших відвідувачів.

– Ва...Ва...ша, – моя помічниця спробувала привітати високопоставлених гостей, але крім одного слова нічого вимовити не змогла.

– Ліл, – пожаліла я дівчинку, – віднеси молоко до себе додому. Трохи згодом прийдеш.

Та, нічого не відповідаючи, тільки судомно кивнула і позадкувала до дверей.

– І передай батькові, що я чекатиму його після обіду, – ненадовго затримала я помічницю, – зараз мені ніколи перегородкою займатися.

Ще один нервовий кивок.

– Повертатимешся, захопи з собою Рівара, він мені потрібен. А Флорі скажи, нехай в обід нікуди не йде, я прийду перев'язувати її сина.

– Ага, – нарешті змогла хоч щось вимовити майбутня медсестра і вискочила за двері.

Тільки тепер я усвідомила, що, мабуть, порушила купу правил, про які не маю уявлення. Ну і добре! Я не просила мене сюди тягти, самі надумали. А тепер їм усе не подобається. Якщо не підходжу, то й тримати мене тут нема чого, нехай повертають у мій рідний світ.

Підняла очі й прямо подивилася на Його Сіятельство чи Світлість, чи як там звертаються до князів?

– Не підкорятимуться, кажеш? – скривив губи в посмішці мій викрадач.

А Міллард підняв брову, що, мабуть, означало надзвичайний подив.

– Можливо, ти й маєш рацію, – вже по-іншому глянув на мене князь. – Може, якраз тут її місце і ця лікарка не втече?

Зустріч на найвищому рівні тривала ще близько пів години, протягом якої я двічі мало не отримала серцевого нападу.

Перший раз, коли дізналася, що дві тисячі парелів, підготовлених для мене похмурим, з підозрілим поглядом, мужиком, – це чималі гроші. "Касир", що одягнений у все чорне і разом з темним волоссям і довгим носом нагадував великого хижого птаха, ретельно перерахував суму і простяг мені.

Новина, яку так і не встигла повідомити Ліл, чекала на подвір'ї й складалася з людей, коней і коричневої коляски, що блищала лакованими боками.

Друге потрясіння було викликане несподіваним князівським подарунком – разом з охоронною грамотою, мені були надані, у якості "швидкої допомоги", висока міцна конячка та коляска. Точніше, тепер це мій власний екіпаж.

Я мало не завила від досади. Не може бути, щоб у цьому світі не було машин! Не факт, що я змогла б керувати іноземною технікою, але впевнена, це було б нітрохи не складніше, ніж упоратися з конем, якого я живцем бачила лише двічі у житті, та й то здалеку.

Але сперечатися не ризикнула. Подарованому коневі в зуби не дивляться. Від щирого серця подякувала за сюрприз і запевнила, що дуже постараюся і т.д. і т.п.

Ореф випарувався разом із князем Міллардом, але на прощання презентував мені зачарований мішечок для грошей, який неможливо вкрасти, і пообіцяв відвідати завтра.

Урядова делегація разом з фінансистом відбула в інших справах. А я все стояла і витріщалася на прив'язану до паркану величезну тварину, яка своєю чергою теж не відводила від мене зацікавленого погляду великих блискучих очей.