Розділ 9

– Ліл, а чому...? – речення так і залишилося недоказаним, бо у відповідь почулося тихе сопіння.

Помічниця заснула, і я не стала її більше турбувати. Нехай дівчинка спить, сьогодні вона непогано попрацювала і заслужила спокійний відпочинок. Сама ж ще не менше пів години прокручувала в голові отримані відомості.

По всьому виходило, що Годар – ще той маніпулятор, але наразі невідомо, чи настільки він безпринципний, що міг когось винайняти, щоби влаштували “аварію” з транспортним засобом, на якому їхали батьки Жастіни. Однак, куди поділися коні? Це ж не коти чи собаки, щоб їх ніхто не міг помітити, якби вони моталися полями?

Та і якісь кріплення від воза на них мали залишитися. Не знаю, як точно називаються предмети, які надягають на коней, та це зараз не має значення. Головне, що не могло все само відвалитися.

Ще й вельми загадкове божевілля Жастіни. Можливо, це друга ланка одного ланцюжка? Зрозуміло, що дівчина тяжко перенесла смерть батьків, сумувала через страшну втрату, але стати абсолютно божевільною? Не віриться, що молода, здорова людина геть втратила розум від горя. Настільки, що навіть перестала говорити. За такими невеселими думками я і заснула.

Прокинулася, за багаторічною звичкою, дуже рано. Тихенько встала з ліжка, навшпиньки, щоб не розбудити Ліл, яка безтурботно розкинулася на своїй постелі, вийшла з кімнати. Одягнула плаття, прихопила з собою велику хустку і попрямувала на вулицю.

Вийшла на ґанок і зачаровано завмерла. Повітря таке чисте та свіже, мов кришталеве, що здавалося ось-ось забринить, проте, досить прохолодне. Тому щільніше загорнулась у теплу хустку.

Ранній ранок обійняв м’якою тишею, яку міська людина, звикла до механічного шуму мегаполісів, сприймає майже як диво. Пахло чомусь свіжоскошеною травою та цвітом сливи. Такі яскраві та природні аромати. Повіяв легенький вітерець, що холодив щоки й безжально проганяв залишки сну.

Світанок тільки ледь посріблив верхівки високих дерев, що росли вздовж дороги. Але з кожною хвилиною новий день все більше вступав у свої права: темно-синє небо поступово світлішало, з-за обрію з'явився краєчок вогненно-червоного світила, і майже половина неба забарвилася ніжно-рожевим кольором. Підсвічені першими променями сонця, почали проступати тонкі смужки хмарок. А ген за луками темніли дерева.

Краєвид абсолютно приголомшливий. Для мене, міської мешканки, незвично і дивно бачити такий величний схід сонця. Я геть втратила почуття часу. Навіть уявити не можу, скільки гуляла надворі.

Природа оживала, і в ранкову тишу один за одним почали вплітатися все нові й нові звуки: спів птахів, голосисте кукурікання найнетерплячіших півнів. Подекуди почали подавати голоси корови. Ймовірно, кликали своїх господарів пригоститися ранковим молочком. Звідкись почувся рип незмазаної хвіртки. Люди також прокидалися. Селяни до обіду не вилежуються, бо робота чекати не буде.

Вулиця, на якій розташувався мій теперішній будинок, була перша чи остання, тому будівлі на ній тільки з одного боку, а навпроти, за дорогою – такий простір! Таке роздолля! Зачаровано роздивляючись на всі боки, повільно пішла доріжкою, що вела до воріт. Вже майже розвиднилося і я перший раз у своєму житті пошкодувала, що не вдалася талантом у батька. Все навкруги так і просилося на полотно. Була б художницею, неодмінно постаралася б передати красу природи за допомогою фарб.

Не встигла вдосталь насолодитися чудовим краєвидом, як раптом до пташиного щебету додався ледь помітний дивний гул, який з кожною секундою ставав все гучнішим, Тільки коли побачила, як із-за повороту вулиці вигулькнув перший кінь, зрозуміла – сюди мчить досить великий загін вершників.

Спочатку хотіла сховатися в будинок, від гріха якомога далі, але через цікавість затрималася. Зовсім ненадовго, лише на кілька секунд. Але цього вистачило, щоб я завмерла біля хвіртки, не в змозі відступити хоча б на крок від свого пункту спостереження. Тому що перший вершник був уже майже поруч, і моє серце пропустило удар.

Великий широкоплечий чоловік, у темно-синій формі, вільно сидів, із несподіваною для його міцної фігури грацією, на величезному чорному коні. Від незнайомця просто віяло силою та владністю. Боже, який чоловік! Здавалося, моя душа простогнала ці слова.

Але... приголомшливий військовий пролетів повз і не звернув на мене жодної уваги. Я не вшанувалася навіть миттєвого погляду.

Проте так і стояла, проводжаючи жадібним поглядом вершника, що так зацікавив мене... зацікавив вперше, за майже три роки.

Десятки чотири кавалеристів відставали від свого лідера метрів на п’ятнадцять, але ось і вони зникли за поворотом. Останній відгомін тупотіння кінських копит розтанув без сліду.

А я в повній розгубленості все ще стояла, намертво вхопившись за стовпчик воріт.

Зітхнула з жалем і пішла до хати. Короткий і, швидше за все, незначний епізод мого нового життя промайнув перед очима і зник. Скоріше за все, я більше ніколи не побачу мужнього військового, тому й сумувати про це не варто.

А ось про що слід подумати, то про те, чи прийде батько Ліл встановлювати ширму? Якщо ні, то кого мені просити, щоб попрацювали на благо нової лікарні?

Ще важливе питання – чим платити? І де, спитати б, нахабний чаклун, який мене сюди притяг? Збирався сьогодні з'явитися, тільки коли саме – не уточнив. І грошей обіцяних на обладнання лікарні, я чомусь досі перед собою не бачу.

До речі, про гроші. Що тут почім і на що вистачить обіцяних мені двох тисяч парелів? І яке співвідношення парелів з тайсами, про які говорила Флора? Чи вистачить щотижневої зарплати на те, щоб придбати хоча б шовний матеріал?

– Жастіно, – з сусідньої кімнати висунулася Ліл, потерла руками очі й позіхнула, – ти вже не спиш?

– Не спиться щось, – я машинально провела рукою по стільниці, змітаючи відсутні крихти, – а ти чого так рано підхопилася?

– Саллі треба подоїти, – дівчинка знову позіхнула, – ти ж підеш сьогодні до Флори, спитай у неї, коли вона доїть кіз?