Розділ 8(3)

– Нашого князя звати Міллард, – нарешті повідомила мені Ліл.

– Зрозуміло, – я позіхнула і потягнулася, – день був довгий, настав час і відпочити. А ми твою кімнату так і не приготували. Може, ти хочеш сьогодні вдома переночувати? – запропонувала я не дуже рішуче.

Залишатися на самоті в чужому порожньому будинку зовсім не хотілося.

– Ні, я тут залишуся, – впевнено сказала Ліл, – можна й удвох спати в одній кімнаті, якщо ти, звісно, не проти. Тільки ще одне ліжко поставити треба.

– А давай! – проти я точно не була. – Ось це і перенесемо.

Ми розібрали ліжко, в якому я сьогодні вранці себе виявила, і відтягли до сусіднього приміщення, де з цього дня буде моя кімната. Там знову його склали, присунули до стіни, застелили й повалилися кожна на свою постіль. Пізніше треба буде придбати ще два-три ліжка. Адже невдовзі у мене можуть з'явитися пацієнти, які потребуватимуть стаціонарного лікування. Однак, думати про це ще надто рано.

Хоч на вулиці вже досить швидко сутеніло, світло запалювати я не поспішала, бо нових свічок ще не виявила. Проте і спати поки що не планувала.

– Ліл, – покликала я майбутню медсестру.

– Так?

– Я хочу з тобою про дещо поговорити.

– Про що саме?

– Як уже говорила раніше, я не хочу, щоб ти розповідала, що побачила і почула у цьому будинку, і сподіваюся на твоє розуміння.

– Звичайно, – здивувалася Ліл. – Я пам'ятаю.

– Але це ще не все. У мене до тебе є ще одне прохання – розкажи мені про мене, і щоб про це теж ніхто не дізнався.

– А навіщо? Як не сьогодні, то завтра, ти все одно згадаєш усе, що потрібно.

– Не сумніваюся. А зараз розкажи мені, ніби сторонній людині, що тобі відомо про дівчину Жастіну?

– Навіть не знаю, – задумливо протягнула Ліл, – ти старша, тому не думаю, що багато нового від мене почуєш.

– Розкажи, що знаєш.

Я заплющила очі й мовчки слухала розповідь про своє минуле життя.

Жастіна народилася у цьому селі, у сім'ї старости. Одна дитина у батьків, тож вони душі в ній не чули.

Ліл вважала, що молодша за Жастіну на десять років, але впевнена в цьому не була. А оскільки виявилося, що дівчинці чотирнадцять, просто виглядала молодшою, бо худенька і невисока, то слід думати, що мені тепер близько двадцяти чотирьох.

Потрібно ретельніше пошукати будь-які документи. Коли побіжно оглянула буфет і скриню, мені нічого не попалося, але ж має щось бути?

Років зо два тому, сама Ліл не пам'ятала, а просто чула про це розмову матері з сусідкою, батьки Жастіни загинули. Тоді оголосили, що це нещасний випадок, але ніхто з селян у це не повірив.

Не дарма ж, місяця за два до цього, Улар, так звали тата Жастіни, привіз звідкись незвичайного і загадкового чоловіка, щоб убезпечити свій дім.

Гість зробив те, про що його просили, і з того часу до будинку не може увійти ніхто зі сторонніх, поки його не запросить господар.

Але це не допомогло. Люди говорили, що колишній староста із дружиною навіщось поїхали у сусіднє село до комендатури, коли коні раптово понесли та, як не дивно, просто посередині дороги. Свідків, звісно, не знайшлося, ніхто нічого не бачив і не чув.

Перекинутий і розбитий віз побачив один із сільських теслярів, який повертався із Водного додому. Ні коней, ні людей поруч не було.

Тіла жінки та чоловіка, які їхали у підводі, від сильного удару відкинуло в поле, і за високими колоссям ремісник їх спочатку навіть не помітив.

Лише через кілька хвилин тесляр знайшов подружжя, але вони вже були мертві.

– А не було ніяких припущень, навіщо батьки поїхали до коменданта? – запитала я.

– Не знаю.

– Зрозуміло. А що потім було?

А далі все було зовсім загадково. Помічник старости тимчасово взяв на себе обов'язки Улара, поки проведе дуже серйозне розслідування і з'ясує причини загибелі сільського голови.

– З'ясував?

– Ага. Десь через тиждень скликав сходку й оголосив, що все, що сталося, це випадковість – коні понесли. Мабуть, щось їх налякало. Тому він не бачить жодної необхідності повідомляти про це нещастя ні закутному старості, ні коменданту. А то тягатимуть на допити все село. Змінити все одно нічого не можна, попередній керівник вже помер, то навіщо здіймати бучу? А Годар ще трохи поголовує у селі, поки все втихомириться, а потім буде видно.

– Я так розумію, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове.

– Як це?

– Цей Годар досі староста села?

– Ага. Тільки з Уларом його не порівняти. Якийсь він дивний. Іноді як подивиться, що аж дрижаки хапають. Тому минулого року люди не хотіли обирати Годара знову, тож він пригрозив доповісти комендантові, що його попередник не просто так помер і треба суворо допитати всіх селян. Ось за нього проголосували.

Що далі, то цікавіше. Найперше питання при розслідуванні кожного злочину – кому вигідно? А тут жодного сумніву немає, кому була на руку смерть Улара. Кар'єрний зріст і в нашому світі важливий, а тут такий принадний пост – із заступників одразу в керівництво всього села.

До того ж в мене виникли дуже великі підозри: звідки на безлюдній дорозі, посередині між населеними пунктами, раптом з'явилося щось таке, що настільки злякало коней, що вони з жахом мчали, не розбираючи дороги, доки не розбили віз, а потім, взагалі, помчали невідомо куди?

Адже коней так досі й не знайшли. Може, тому, що все це сталося не без допомоги нинішнього старости?