Розділ 8(1)

Один із малюків, який притиснувся до надійного матусиного боку, недовірливо прошепотів:

– Мам, молочко?

– Гаразд, пропозиція справді несподівана, – я піднялася з лави й ледве зробила один крок до дверей, як позаду пролунав голосний вигук:

– Ні!

Я навіть здригнулася й обернулася.

– Не хочу думати! – Ліл з запалом притиснула руки до грудей. – Я згодна! Мам, – вона благально подивилася на Мей, – ти ж не проти?

– Ні, звичайно, – розгублено пробурмотіла жінка. – Якщо це те, що ти хочеш, то йди.

– Чи хочу я, мам? Та ти б бачила, як Жастіна зашила рану Тофара! Така акуратна тоненька смужка вийшла, і вузлики ниток рівнесенькі! Якби, вона тебе лікувала, коли ти поранилася, а не лікар з Торьохіного, тоді цього не було б!

Дівчинка швидко підтягнула рукав на сукні матері та продемонструвала грубий звивистий рубець на руці жінки.

– О, Боже! – не втрималася я. Так шви накласти міг лише студент-першокурсник, та й то не факт. Здається, цьому лікареві було зовсім наплювати на те, як виглядатиме його робота. Він просто міцніше стягнув краї рани, аби її закрити.

Мей обсмикнула рукав, ховаючи потворний шрам, і почервоніла.

– Мам, – рішуче випнула підборіддя дівчинка, – якщо Жастіна не передумає брати мене в помічниці, то я дуже-дуже хочу працювати в неї.

– Я не можу повірити, – мама Ліл продовжувала здивовано дивитися на мене. – Ти, справді, вирішила взяти на роботу мою дочку? А чому саме її? На таке місце охочих знайдеться чимало...

– На цей момент мене не цікавлять жодні охочі. Я запрошую того, хто єдиний відгукнувся на моє прохання допомогти.

– Ось як? – Мей ніяк не могла усвідомити, що запрошення на роботу – це не жарт.

– Ну, коли все вирішили, – підвела я підсумок, – то ми підемо. Ліл, ти приходь... коли там треба ту звірину доїти? А якщо бажаєш переїхати до мене, то йдімо прямо зараз, підготуєш для себе кімнату, а то в мене там... Коротше, тобі кімната – ти й прибирай! Мей, до побачення.

Вже від самих дверей почула тихе:

– Мам, у нас, правда, буде молочко? – мало не розплакалася.

Не встигли ми з Ріваром вийти за ворота, як з дому вихором вилетіла відтепер моя офіційно призначена помічниця. У руках вона тримала два відра: велике металеве, та менше – дерев’яне.

– Ріваре, забери у дами тару, тим більше що на сьогодні це твоє знаряддя праці.

– Шо?

– Не шо, а допоможи Ліл з відрами, – скомандувала я і вже не озираючись попрямувала до власної оселі.

Ну ось, на сьогодні мені допомога забезпечена, а завтра – будемо жити, будемо знати.

Надвечір я й сама втомилася як собака, і замордувала свого відробітника. Одна вода його мало не доконала. Спочатку хлопець натягав повну діжку, що стояла біля стіни будинку, але попередньо ретельно вичистив і вимив її.

Я виявила в коридорі, на старенькому шифоньєрі, металеву ванну і затягла її в кімнату. Щоб вичистити ці Авгієві стайні, води знадобиться неміряно. Тому Рівар ще кілька разів по два відра приносив до хати. Причому, перші два рази зупинявся біля порога і горлав:

– Жастіно, я прийшов!

– Прийшов, то заходь, чого тупцюєш на порозі?

Спочатку я навіть не зрозуміла, в чому річ, поки Ліл не запропонувала:

– Скажи йому, щоб заходив одразу, як тільки принесе воду, або якось по-іншому, інакше він щоразу кричатиме.

– А навіщо? – не зрозуміла я.

– Його будинок не пускає.

Я від подиву округлила очі:

– Як це не пускає? Ти ж увійшла?

– А ти мені сказала: "Заходь, почувайся як вдома", а то я теж кликала б тебе щоразу, як тільки вийду.

Оце так поворот!

– Це у всіх хатинах так?

– Ні, тільки тут, – дівчинка зам'ялася, а потім нерішуче спитала: – Ти зовсім цього не пам'ятаєш.?

– Ліл, давай ми з тобою поговоримо про це увечері? А зараз подивися, чи все гаразд з плитою?

Дівчинка пошурувала всередині топки кочергою, залізла на невеличкого ослінчика і майже витягла зі стіни плоску прямокутну штучку.

– Все, можна розпалювати. А чим будемо топити?

– Ліл, ти йди, мабуть, кімнату свою прибирай, а я...

Що я робитиму – поняття поки не мала. З якого кута тут, взагалі, починати?

– Жастіно, а можна навпаки? – сором'язливо запропонувала моя помічниця. – Це ти кімнату прибирай, в якій спатимеш, а ми з Ріваром тут займемося. Тільки скажи, що робити з цим? – вона обвела рукою гори мотлоху.

– А ось цим ми й топитимемо, – рішуче махнула рукою, дивуючись дивному бажанню дівчинки. Зрозуміло ж, що тут треба сил прикласти у рази більше, ніж у двох інших кімнатах, разом узятих.

Ліл кивнула згідно, і саме в цей момент почувся черговий крик тимчасового працівника:

– Жастіно!

– Заходь, – відповіла я. – І сьогодні можеш вільно заходити до цього дому та виходити. Тільки хочу попросити вас обох, щоб усе, що ви тут бачили та чули, пізніше не стало надбанням громадськості.

– Що?

– Не балакайте зайвого, зрозуміли? Давай, Ліл, командуй парадом.

Я помахала рукою здивованому хлопцеві, захопила ківш з водою, віник і попрямувала до сусідньої кімнати.

Там я обережно, ледве рухаючи віником, підмела зволожену водою підлогу, зняла мереживо павутиння, яким були затягнуті всі кути приміщення, замінила постільну білизну. Потім проінспектувала вміст комода і великої скрині, знайденої під ліжком, якийсь час просиділа в роздумах і попрямувала до “зали”.

Робота у моїх помічників йшла повним ходом. Стіни та стеля вже були виметені, ретельно вимитий дерев'яний стіл весело поблискував ще вологою поверхнею. Непотрібний мотлох помічники склали біля палаючої печі.

На плиті стояв таз, з якого йшла пара, видно, вода в ньому вже закипала.

А молодь, весело перемовляючись, терла спинку ліжка і навіть спочатку не помітила мою присутність.

– Ліл, не час доїти рогату білявку?

Молоді люди відскочили один від одного і злякано поглянули на мене.