Розділ 8

Оце так екзотика! Чи хтось із моїх колишніх колег може похвалитися тим, що йому за роботу дали козу? А мені ось – будь ласка. Але тут з’ясувалось, що тварина з фактом дарування зовсім не згодна. Щойно я простягнула руку за повідцем, як кудлата красуня націлилася на мене рогами.

– Еріку, – зорієнтувалася Флора, миттєво зрозумівши, що я погодилася на натуроплату, – відведи козу у двір нашого нового цілителя і почекай там, поки хазяйка повернеться.

– Жастіно, – перевела вона погляд на мене, – ти не сумнівайся, Саллі – кізочка хоч і молода ще, але влітку до двох з половиною ковшів молока дає за день.

Пригадавши обсяг кухля, в якому брат Тофара приносив від сусідки компот, вирішила, що це вийде близько чотирьох літрів. А що, непогано, начебто?

– Ще б хліба буханець, – задумливо простягла я, і кмітлива господиня швидко зникла всередині будинку. За кілька хвилин повернулася і подала мені коровай, загорнутий у рушник.

Ну ось, зовсім інша річ. Молоко та хліб є, отже, з голоду не помру. Принаймні сьогодні.

– Так, – озирнулася на всі боки, – а де дівчинка, яка мені допомагала? Де Ліл?

– Вона сказала, що вже все й пішла додому, – охоче пояснив хлопчисько з підозріло знайомою хитрою мордочкою, який досі тинявся біля паркану, хоч більшість глядачів вже розійшлися. Так-так, це ж він разом з очільником бешкету стрибав і кривлявся біля мого двору? Та і нехай. Наразі, мені потрібна лише моя добровільна помічниця.

– Я маю до неї сходити зараз же. До речі, – раптом згадала, – за роботу мені вистачить того, що я вже отримала, але ось скло...

Тієї ж миті Рівар крекнув від обурення, бо мати відважила йому міцного запотиличника.

– Ти повинен був за братами стежити! – прошипіла сердита матуся.

– Ось, значить, як? По справедливості, хто винен, тому і відпрацьовувати, – мстиво посміхнулася я, оцінюючи фізичну форму хлопця. Начебто кріпенький хлопчина. Треба брати. – Отже, сьогодні ти у моєму повному розпорядженні. Зрозуміло?

Хлопець розгублено гикнув, а потім нерішуче кивнув.

– Тоді пішли.

– Куди?

– Шукати асистентку-втікачку.

– Кого? – хором запитали син та мати.

– Додому до Ліл підемо, – пояснила для тих, хто з першого разу не розуміє. – Дівчинка за безплатно працювала, чи що? Давай, іди, чого розмріявся? І пташку з собою прихопи.

Рішуче розвернулась і попрямувала до воріт. Провідник наздогнав мене, коли я вже вийшла з двору, швидко обігнав і розвернув в інший бік. Я мовчки вирушила туди, куди він мене скерував.

Поки йшли, я всю дорогу розмірковувала. Чи може таке бути, що за звичайну хірургічну обробку лікар з сусіднього села, справді, просить більше, ніж козу? А якщо знадобиться серйозна операція, що тоді він зажадає від хворого? Це ж як високо треба цінувати свою працю, щоб гнути настільки безбожну ціну? Адже тут і кози більш ніж достатньо.

Швидше за все, лікар просто не бажає зв'язуватися з незаможними пацієнтами. Йому, ймовірно, вистачає багатих клієнтів, тому свідомо встановлює непосильну для селян плату. Просто для того, щоб його особу зайвий раз не турбували. Ну і нехай сидить у своєму селі, чи як воно тут називається – у закуті? До речі...

– Ріваре! – гукнула хлопця. Він озирнувся і запитливо глянув на мене. – А що таке "закут"? Це ви так село називаєте?

– Село, воно і є село, а закут – це кілька сіл неподалік один від одного, – пояснив хлопець. – Наш закут Велеровський, у ньому п'ять сіл. Наше село – Край.

– Ось як? – здивувалася я. – І скільки ж тут мешканців?

– По-різному буває, – знизав плечима Рівар. – Кажуть, що зараз у закуті близько двох тисяч набереться.

Я здивовано подивилася на хлопця.

– Невже на таку кількість людей тут немає жодного лікаря?

– Тепер є, – загадково відповів Рівар і якось значущо на мене подивився.

Та що тут відбувається, врешті-решт?

– Прийшли! – оголосив мій супровідник. Недбало штовхнув старенькі ворота, зайшов у двір і потопав по доріжці, що вела до будинку.

Я – слідом за ним.

– Тітка Мей, виходь!

Двері майже відразу відчинилися, і на порозі з'явилася висока, але неймовірно худа жінка зі стурбованим обличчям. Побачивши нас вона здригнулася і зухвало подивилася на Рівара.

– Що тобі треба? Ліл сказала, що її Жастіна сама покликала, моя дочка не збиралася заходити до вашої оселі. Коли вже Флора дасть нам спокій? Скільки можна глузувати з нас?

Цікаво, значить, мені не здалося, що дівчинка була не в захваті, коли побачила матір Тофара, яка вийшла на ґанок? Так, люди іноді бувають не дуже добрими й привітними. І це, м’яко кажучи.

– Мей, – перервала я обвинувальну промову жінки, – це я попросила Рівара проводити мене. Ти впустиш нас у дім?

– Заходьте, – байдуже махнула рукою мати Ліл і відступила від дверей.

Я підштовхнула похмурого хлопця, піднялася східцями й увійшла.

Оце так! А я переймалася, що маю незадовільні житлові умови. У будинку Жастіни хоч прибрати можна і стане цілком пристойно, а тут ніяке прибирання не допоможе. Тим більше, що брудно і не було.

Просто тут були діти! Через гомін і те, що малюки постійно переміщалися, я навіть не могла відразу збагнути, скільки їх тут.

На перший погляд, близько десяти. У невеликому будинку (як я зрозуміла, із чотирьох кімнат: кухні, зали та двох спалень) скрізь були ліжка. У приміщенні, в якому ми одразу опинилися, як тільки переступили поріг з коридору, їх було три, в сусідній кімнаті було видно ще два. Міжкімнатних дверей тут зовсім не було, тож огляд був чудовий.

Навіть на кухні, куди нас запросила господиня будинку, біля стіни розмістився дерев'яний тапчан.

– Сідайте, – жінка примостилася біля столу, почекала, поки ми сядемо на вузьку дерев'яну лаву і підвела на мене очі.

Тут же до неї підскочили двоє малюків, років трьох-чотирьох, притулилися до своєї мами з обох боків і теж запитливо подивилися на мене.